\"Дорогий Ліване, – пише на початку цього екзотичного роману його авторка, – дякую, що ти навчив мене кільком важливим речам: зберігати спокій та усміх при будь-якій несподіванці (і тоді вона розв’язується сама собою), вмінню жити в ситуації in between (антропологи таке називають щоденною дипломатією), а також розумінню того, що без деяких речей, які ми вважаємо обов’язковими\". Насправді спокій у цій дорожній історії зберігати важко, оскільки подія, яка їй передувала, тримає в напрузі її учасників. Річ у тому, що мова наразі про специфіку міжетнічних шлюбів на Близькому Сході, а також про деякі секрети міжконфесійного та міжкультурного порозуміння в цьому регіоні. За сюжетом, дві українки (яких, як і всіх \"чужинців\" тут називають \"ажнабіями\"), заміжні, відповідно, за сунітом та шиїтом, і одна з них береться допомогти чоловікові подруги порозумітися з його дружиною. Утім, та раптово зникає, і шукати її вирушає вірна подруга-українка з обома чоловіками, до яких долучається екзотичний попутник, що нагадує оповідача з \"Тисячі та однієї ночі\". Всі разом вони мандрують червоним авто крізь увесь Ліван, і подорож ця так само захоплива, як і повчальна – наче сюжет зі східної казки.
\"Цю казку Вірунчик розповідає на ніч дітям. Так само, як і інші Шехерезадині казки. А що? – А те, що Вірунчик – це Зумурруд! – В якому сенсі? – не зрозумів Жаввад. – Так називається її сторінка, тобто обліковий запис на фейсбуці. – Тобто... що? – замислився Жаввад. – В неї є сторінка з аватаркою \"Зумурруд\"? Значить... – Значить, вона якимось чином себе з нею асоціює... – пояснила Павлина\".