У дискусії взяли участь американські письменники: Дженніфер Крофт, Крістофер Меррілл, Джоан Невіюк Кейн, Джеффрі Браун та Елліот Акерман і представники української книговидавничої сфери: Марина Гримич (видавництво «Дуліби»), яка модерувала розмову, Микола Климчук (видавництво «Laurus»), Олександр Афонін (Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів), а також Валентина Бочковська (директор Музею книги і друкарства України).
Читомо записало для вас найцікавіше з цієї дискусії.
Крістофер Меррілл,
поет, перекладач та журналіст, очолює Міжнародну письменницьку програму США
Я так давно опублікував свою першу книжку, що мені здається, місце її десь там ─ в одній з вітрин Музею книги. Збірку моїх віршів було опубліковано у Санта-Фе невеликим незалежним видавництвом. Коли помер власник видавництва, я отримав у спадок кілька скринь з накладом своєї першої збірки. Як сказав колись Девід Торо, «Я мав книгозбірню з 1200 книг, 900 з яких написав власноруч».
Публікацією поезії у нас здебільшого опікуються невеликі незалежні видавництва та видавничі органи при університетах; натомість великі нью-йоркські видавництва видають лише кілька поетичних книг на рік. А книгорозповсюдженням переважно займається сам автор, видавництво залишає собі для цієї мети лише невелику частину тиражу.
Також у США є давня традиція публікацій за результатами поетичних конкурсів. Учасники надають для розгляду тексти та сплачують внесок 20-25 доларів. Ці кошти йдуть на оплату роботи журі, витрати конкурсу, а також на публікацію книжки переможця.
Дуже мало американських поетів могли і можуть прожити з того, що вони пишуть, це ж стосується і згаданого Бродського. Поки він жив у Сполучених Штатах, йому доводилося викладати в американських університетах, щоб заробити. Після присудження йому Нобелівської премії, він, безперечно, почав заробляти більше, але викладання не покинув, та й, зрештою, це йому подобалося. Більшість американських поетів заробляє собі на хліб викладацькою діяльністю. Письменницька робота – лише додаткове джерело прибутку.
Щодо впливу розвитку технологій на звичку читати, можу сказати, що у США давно триває дискусія щодо кінця паперової книжки. Адже всі враз стали письменниками ─ пишуть в соцмережах, і їм ніколи читати. Але водночас щороку у Сполучених Штатах Америки публікують багато книжок: як добрих, так і посередніх чи поганих, при цьому тиражі видань доволі великі. Я не можу осягнути, як видавцям вдається так багато друкувати.
У нас є книжкові ярмарки ─ події, що стають дедалі популярнішими. Тому, здається, чутки про смерть паперової книжки таки перебільшені.
Микола Климчук,
головний редактор видавництва «Laurus»
В Україні професійних письменників, які живуть з продажу своєї поезії чи прози ─ одиниці, в Америці ─ спадає на думку Бродський. Три роки тому ми вирішили видати поетичну серію «Числа», яка б об’єднувала українських і російських поетів з, так би мовити, вищої ліги.
Вийшли друком книжки семи поетів, які пишуть римовані вірші, з орієнтацією, відповідно, на український та російський книжкові ринки. З них ─ четверо українців: Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Петро Мідянка та Юрко Позаяк і троє росіян: Тимур Кібіров, Сергій Ґандлєвський та Олексій Цвєтков.
З чотирьох книжок українських поетів три були успішними, одна – провальна. Мідянка ─ лауреат Шевченківської премії, найбільшої державної нагороди в сфері літератури ─ в комерційному сенсі став абсолютним провалом. Можливо, причина в тому, що він пише особливим діалектом української мови. Врешті, маємо шість книжок prêt-à-porter і одну haute couture. Наразі цей проект призупинено у зв’язку із кризою.
До питання продажу електронних книг: в Україні будь-яку популярну книжку одразу ж сканують і викладають в інтернет. З легальним розповсюдженням складніше. Наприклад, «Амазон», одна з найпотужніших компаній, що займається продажем, переважно в інтернеті, офіційно не працює українською та російською мовами, тому ми можемо продавати книжки на «Амазоні» лише обхідними шляхами.
Дженіфер Крофт,
письменниця, перекладачка та критикиня, співзасновниця культурно-мистецького видання «the Buenos Aires Review»
Моїми першими книгами були переклади, що публікувалися у США. Але зараз в Аргентині має вийти друком мій перший роман іспанською. Так склалося, що там легше публікуватися у незалежних видавництвах. Оскільки аргентинські видавництва невеликі і небагаті, вони мають вузьку спеціалізацію, наприклад, деякі публікують лише закордонних авторів.
Для Аргентини я, з одного боку іноземка, а з іншого ніби й ні, оскільки наразі я живу в Буенос-Айресі і свою першу книжку написала іспанською. Очевидно, що це іспанська мова чужинця, проте, вносячи правки до рукопису, я зверталася за допомогою до друзів-аргентинців. Перш ніж віддати рукопис до відомих мені малих видавництв, я запропонувала його великому видавництву Random House, хоча достеменно знала, що нічого з цього не вийде і, найімовірніше, текст навіть не розглядатимуть.
Тож коли я отримала листа від місцевого відділу Random House, була дуже здивована ─ не так тим, що книгу одразу беруть до друку, як тим, що не планують змінювати в тексті жодного слова. Тобто велике видавництво ризикнуло втілити такий божевільний проект, до того ж подарувало абсолютну творчу свободу, як от можливість власноруч розробити дизайн обкладинки.
Також у співпраці з двома американськими та одним аргентинським письменниками ми започаткували у Буенос-Айресі культурно-мистецьке видання «the Buenos Aires Review». Тут публікують поезію, прозу, а також літературно-мистецьку критику і мистецтвознавчі статті. Ми хотіли розпочати культурно-мистецький діалог між двома Америками з одного боку і Європою з іншого. Щоб це дійсно був діалог, ми публікуємо всі тексти двома мовами: англійською та іспанською, а якщо це переклад з інших мов, наприклад, з української, друкуємо також і мовою оригіналу. У нас уже є досвід публікацій українською.
В Америці досі складалося так, що перекладна література не була доступною, особливо творчість сучасних молодих письменників. Тепер ця ситуація змінюється. Так само в Аргентині важко знайти твори молодих американських письменників. Здебільшого література надходить з Іспанії іспанською мовою, що, як відомо, відрізняється від тієї, якою розмовляють в Аргентині. Ця, умовно кажучи, кастильська чи королівська іспанська, для аргентинців є чужою за звучанням, слововживанням, багатьма культурними ознаками. Та і видання з Іспанії є дорогими, особливо якщо їх купувати в Аргентині. Тож можу сказати, що наш проект себе виправдав.
Джоан Невіюк Кейн,
авторка поетичних збірок, драматург, лауреатка численних літературних премій США
Для видання своєї першої книжки я обрала невелике видавництво у віддаленому куточку Аляски. Дістатися туди можна лише маленьким літаком (на зразок «кукурудзника»), що здійснює рейси двічі на тиждень. У той час я жила в Нью-Йорку, добре знала, що таке місцевий видавничий світ і нічого спільного з ним мати не хотіла.
Коли моя книга готувалася до друку, точніше, до запуску процесу видання залишалося три дні, мені стало відомо, що я перемогла у конкурсі «Десять найкращих імен серед молодих письменників Америки». Одразу по тому, а це було у 2009 році, я видала книгу. Потім один з комерційних видавців викупив авторські права, і у 2013 році ця книга вийшла друком друге. Але я вважаю, що обставини виходу моєї книги доволі нетипові.
Моя перша книжка вийшла накладом 500 примірників, потім була перевидана в кількості 5000, і тепер я видаю свою третю книжку тиражем 2500 примірників.
Джеффрі Браун,
поет, кореспондент, продюсер
Свою першу збірку віршів я надрукував у великому видавництві, цей проект був некомерційним (потужні комерційні видавництва іноді втілюють неприбуткові поетичні проекти). Видавничий світ мені добре відомий, починаючи від малих самостійних видавництв і до великих комерційних, оскільки як журналіст я брав інтерв’ю у дуже багатьох письменників.
Остання моя поетична збірка «Новини» (2015) базується на досвіді роботи кореспондента і продюсера «PBS NewsHour», нічної програми новин на громадському телебаченні США.
Я звик працювати на телебаченні, де мільйонна аудиторія, і тому коли я думаю про свої поетичні видання – радію кожному читачеві, оскільки числа тут менш важливі. У цьому контексті я можу сказати, що дуже щасливий, бо мені не доводиться жити з поезії.
Елліот Акерман,
прозаїк-романіст, колишній стипендіат Білого дому, військовий (брав участь у операціях в Ірані й Афганістані), зараз проживає у Стамбулі і пише для провідних американських ЗМІ про війну в Сирії
Я пишу романи, а з ними все працює по-іншому. У мене є літературний агент і, коли я завершую чергову книжку, передаю йому рукопис, і ми намагаємося з’ясувати, що з ним можна зробити. Зрештою, всі мої романи продаються добре.
Я також звертаюся до видавця, до редактора місцевого видавництва, адже думаю, що для американських письменників, які працюють у жанрі роману, так само важливо підтримувати стосунки із літературним агентом, як і з видавцем.
Олександр Афонін,
президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів
Як у Сполучених Штатах, так і в Україні, поети не є багатими людьми. В Україні станом на сьогодні існує близько 1400 видавництв, проте лише 300 з них видають більше десяти книжок на рік. Як правило, малі видавництва не друкують поетичні твори, оскільки розуміють, що їх складно продавати, розкіш видавати поезію можуть собі дозволити більш потужні видавництва.
Сьогодні мова йде не тільки про поетичні твори, але і про прозові, взагалі про низку жанрової літератури, яка в Україні зникає у зв’язку з дуже низьким попитом. Україна переживає кризу читання. Це пов’язано не так з небажанням читати, як з політикою української влади протягом всього періоду незалежності України.
Наразі в країні майже немає системи книготорговельних мереж, власне їх дві ─ «Буква», власником якої є потужне російське видавництво «Ексмо», і мережа книгарень «Є». Видавцю сьогодні значно простіше видати книгу, ніж донести її до читача.
Продаж електронних книг – окрема проблема. Уряд США неодноразово називав Україну найбільш піратською країною. Є декілька сайтів, які працюють в правовому полі, мають угоди з видавцями, але у них, як правило, дуже обмежені асортимент книжок та коло покупців. Мій син є власником одного із сайтів, який надає доступ до електронних книг українською та російською мовами. Проте сам сайт існує виключно завдяки американським, канадським, французьким, німецьким, аргентинським користувачам, українці ж звикли до піратських книжок.
Валентина Бочковська,
директорка Музею книги і друкарства України
Як директор музею і людина, яка шість років поспіль організовує фестиваль української дитячої книги у Музеї, хочу зауважити: на мій погляд, на сьогодні доволі успішними є ті українські видавництва, які працюють з дитячою літературою. У них набагато більші тиражі, ніж у видавництв, які друкують прозу, поезію чи наукову літературу, зазвичай ─ не менше 3 тисяч примірників.
У «Видавництві Старого Лева» виходять гарні книжки, цікаво, що більшість із них ─ твори українських дитячих прозаїків і поетів, а не переклади. До прикладу, новостворене видавництво «Каламар» також видало дитячу книгу Галини Малик з ілюстраціями Ольги Кваші, і вона користується значним попитом.
Звичайно, існують проблеми з книгорозповсюдженням, але водночас ми можемо акцентувати увагу на позитивних моментах: скажімо такі видавництва, як «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Видавництва Старого Лева», які за цьогорічним рейтингом «Forbes» мають перше і друге місця, видавництво «Свічадо», «Веселка», яка відновила свою роботу на дуже високому рівні, – показують нам свій варіант виходу зі складної сьогоднішньої ситуації.
Ще одне цікаве спостереження: саме ті видавництва, які спеціалізувалися спочатку на дитячій літературі, отримавши певний успіх у суспільстві, почали розширювати свою тематику. Зараз вони мають і дорослі серії, тобто видають популярних сучасних прозаїків та поетів, зокрема «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» ─ Галину Пагутяк, Ліну Костенко; «Видавництво Старого Лева» теж розширило і урізноманітнило свій репертуар.
Мені здається, що треба простежити, яким чином саме ці видавництва зараз в Україні досягають успіху, незважаючи на обмеженість книжкових мереж і за відсутності допомоги уряду.
Марина Гримич,
директорка видавництва «Дуліби»
Головна проблема видавця в Україні полягає не в тому, щоб видати книгу, а в тому, щоб її продати. Також можу сказати як видавець, що паперову книжку чи її електронний варіант купують різні покупці. Більше того, з власного досвіду скажу, що іноді публікація електронної версії книжки допомагає продажу паперової. Спершу я панікувала, що ці електронні видання вб’ють мій бізнес, а тепер абсолютно спокійна і працюю в обидвох напрямках.
Для мене з’являється певна магія поміж друком і розповсюдженням книги: спочатку друкую її, а потім щомісяця отримую кошти від продажів з книгарень. І я думаю: хто ці люди, які купують наші книги? Тому в мене теж оптимістичні очікування щодо книговидавничої справи в Україні.
Експериментуючи з різними сегментами літератури та з різними читацькими нішами, я пристосовуюсь як бізнесмен і бачу, що в цьому напрямку є ще багато потенції. Хочу побажати нашим авторам і нам великих тиражів, збільшення читацької аудиторії та інтересу до книжки.