 |
Сад ангельських пісень
або
Дві години з Вірою Вовк
Бути в Ріо-де-Жанейро і не побачитися з Вірою Вовк, - це все одно, що бути в Римі і не побачити Папи Римського...
Ріо – це місто, на яке з висоти гори Корковаду споглядає Ісус-Іскупитель, опустивши голову донизу і розкинувши птахом руки, неначе збираючись пірнути в це місто. Ріо – це химерний ландшафт з великими і маленькими бухтами, затоками, лагунами, горами, скелями, тунелями, біло-піщаними пляжами, на яких засмаглі бразильські діти з фавел грають у такий футбол, який не соромно показати на чемпіонаті світу. Ріо – це місто, де ростуть химерні рослини і фрукти, де живуть химерні птахи і тваринки. Ріо – це місто, де переплелася карнавальна розгульність і глибока побожність. Ріо – це місто Віри Вовк. Мені складно уявити Віру Вовк поза Ріо, в будь-якій іншій країні світу, незважаючи на те, що вона вона має нерозривний зв’язок принаймні ще з двома місцями в світі – Україною, де вона народилася і провела дитинство, та Німеччиною, де пройшла її юність і де вона сформувалася як блискучий германіст. Однак саме завдяки Ріо її творчість стала тим, чим вона є тепер - літературним вертоградом, садом ангельських пісень...
Вступивши до її помешкання, ми з чоловіком опинилися також у вертограді – тепер вже матеріалізованому: ми, розкинувши руки, як Ісус на Корковаду, з головою впірнули в море кольорів, в царство вишуканої кераміки, дерева, тканин, картин, камінців, мушель, квітів.
«Живеш тут, наче середньовічна кастелянка серед
квітів, килимів і книжок, далека від практичних об’єктів...» .
(Тут і далі – цитування із книжки Віри Вовк «Коляда на Щедрий вечір» // Вовк В. Маскарада. – Факт, 2008)
Так, пані Віра не дозволяє, щоб рутинний побут її «проковтнув, як кит Йону».
Ми прийшли до пані Віри увечері, і незважаючи на те, що її хату осявав не місяць, а електричне світло, у нашій пам’яті лишилася саме така картинка:
Мій кум – срібний місяць
це – кіт домашній:
лазить полицями
й не перекине ні одної книжки.
Фіалки на бальконі
повертають закохані очі,
коли хоч загляне
вікном до світлиці
й розсипле нехотячи
трохи срібла по всіх усюдах.
Тоді навіть чорне піяніно
дістає срібне покривало,
а звисаюча папороть
здається припорошена інеєм.
Заплановані дві години зустрічі з Вірою Вовк проминули, як мить, і в інтерв’ю, яке я записувала з нею, ми дійшли лише до Німеччини, тобто практично ми детально поговорили про дитинство пані Віри. Я дивувалася, як у цій жінці поєднується непоєднуване: німецька впорядкованість і буйна креативність («Я не знаю, що таке методика!» - сказала вона, коли я попросила її порівняти методику навчання в польській початковій школі у галицькому містечку Кути, в українській гімназії у Львові і німецькій школі Кляри Шуман у Дрездені).
Може, й добре, що я записала лише її дитинство – аж до юності. Адже так чи інакше, письменник починається саме там, незалежно від того, коли він починає писати...
Ось вона передвоєнна Галичина і життя родини Вовк в маленькому галицькому містечку: тато, «земський» лікар, що лікував простих людей від усіх хвроб на світі; дід – сільський священик, що заради своїх пацієнтів, простих гуцулів, що спускалися до нього з гір, які кишіли вовками, змінив своє прізвище на народницьке – «Селянський» («Як гуцул піде до священика-Вовка?»); мама – вир енергії, клубок фантазії, наукові проекти, експедиції; «гостра» бабуся, яку всі боялися, крім маленької Віри, чиєю пестункою вона була (бабуся несла на карку маленьку дівчинку по лісу, а та казала: «Бабусю, я хочу он ту ягідку!» І бабуся з таким багажем нахилялася, щоб дитина могла власноруч зірвати суничку); гармонійне співжиття різних культур, що скупчилися в довоєнному галицькому містечку Кути (вчителькою української мови в польській школі була вірменка, а найближчими Віриними подругами, з якими вона лазила по деревах – були донька місцевого раввина і донька бідного містечкового торговця); «придбана» Вірина сестра Зоя Лісовська-Нижанківська, з якою досі вона має глибокий духовний зв’язок; a ще Українська гімназія у Львові, зі строгими і дуже ерудованими викладачами, рівень якої пані Віра відзначила, як найвищий.
А потім воєнна Німеччина... Ми дуже мало знаємо про життя звичайних німців у Німеччині під час війни. Пані Віра пам’ятає, як у ті часи, коли ще була популярною німецька расова зверхність, двох українських дівчат – Віру і Зою – учитель музики в поважній школі Кляри Шуман водив від класу до класу, щоб вони співали українських пісень. Цей учитель, до речі, вивчив за нотами, привезеними з України родиною Вовк «Ой ходить сон» в обробці Барвінського і виконав її на шкільному концерті. Життя в Німеччині під час війни було голодним. Навчаючись в університеті в Тюбінґені, - Віра Вовк згадує, - її мама їздила по навколишніх селах, продавала свої речі, аби зварити якоїсь страви, на яку вона запрошувала Віриних подруг, серед яких була донька університетського професора Армґарт Тренделенбурґ, з якою письменниця і досі перебуває «в епістолярному контакті»...
...Коли ми на прощання фотографувалися з пані Вірою біля ялиночки в її помешканні, що нагадує мистецький вертоград, вона сказала, що святкує Різдво двічі. Один раз – з усіма бразильцями, за католицьким календарем, а другий раз – зі свічечкою на столі вона сама собі колядує...
Ці слова мені згадалися, коли я читала книги Віри Вовк, подаровані авторкою. Подорожуючи літаком, під час майже дванадцятигодинного перельоту з Ріо до Франкфурту, а потім майже шестигодинного перебування в німецькому аеропорту в очікуванні літака до Києва, я перечитала все, видане Вірою Вовк за останні роки, - те, що я пропустила під час перебування в Канаді.
Особливо, напередодні Різдва, мене зачарувала її «Коляда на Щедрий вечір», де до авторки ангелами в німбах спускаються з небесного вертограду всі ті, яких вона колись любила, і любить дотепер. Ангели знімають свої німби і ведуть з нею тиху, сповнену ніжності, смутку і легкого гумору бесіду.
Читаючи Віру Вовк, я зраділа, що її уялення про «той світ» по суті співзвучні з моїми, що я їх виклала у своєму романі «Друге життя». Щоправда, якщо у мене ангели ходять в сучасних костюмах і краватках і жартують трохи єретичними жартами, то у Віри Вовк янголи спілкуються між собою у формі поезії. За свідченням гостей Віри Вовк з «того світу», у раю панує «демократичний лад і всі мають право на слово, навіть без посередників».
Звертаючись до своєї подруги, поетка питає:
Що робиш, рідна, в другому світі?
Може, поливаєш кокосові пальми,
де посуха, росою?
Може, на небеснім верстаті
тчеш веселку в індіянському взорі?
Може, граєш на флейтах бамбуків
негринятам фавелі,
а вони думають, що то вітер?
І ще одне питання вона ставить ще одній своїй небесній гості:
- Мати Евхаристіє, - пригадала собі знічев’я, - якою мовою моляться янголи в небі «Богородице-Діво»?
Вона збиточно подивилася на мене, повела білою бровою й мовила:
- Очевидно, що українською!
Так, проживши стільки років в далекій і химерній, як тропічна квітка, країні, вона зберегла чисто-кришталеве українське єство. Вона добре знає різну Україну, і ту, інтелектульну, що панувала колись в атмосфері Ірпінського будинку творчості, коли вона з Григорієм Кочуром перекладала Льорку, і цю – бідну, втомлену від важкої селянської праці імігрантську бразильську Україну, де з’явилася своя святиня – Матінка Божа Коралів:
Хто та жінка
від якої б’є світло,
наче від тисячі дзеркал,
що відбивають південне сонце?..
- Це – Його Матір Коралів, покровителька наших емігрантів. Скажи їй усе те, що в тебе раною на дні серця...
Я перечитала багато на своєму віку – і геніального і шарлатанського, тому зараз я переконана, що проза має бути масовою, де потрібен «вал», але поезія повинна бути «поштучною», оскільки – це ювелірна робота, де цінується і сам матеріал, і його шліфування, і оправа.
Поета відрізняє від усіх інших, хто заробляє собі на життя словом, - ювелірна майстерність написати про звичайні буденні речі як про ювелірний артефакт. Погляньте, як елегантно Віра Вовк пише про свій старенький пилосос:
Порохоїд рідкісно чинний,
бо мій кіт не переносить какофонного реву,
а я респектую його смак у музиці, -
котів поважали навіть у давніх часах єгиптяни,
а Бодлер їх підніс у поезії до півбожественної аври.
тому залишіть мені мій старий Baby Hermes,
ремонтований стільки разів, скільки латані Абу-Касимові капці.
Узгалі котові Віри Вовк (якого я так і не побачила в помешканні письменниці) страшенно пощастило. Його образ закарбувався навічно в творах великої української поетеси! Він зветься Куць, але господиня називає його й іншими іменами: пан Коцький, Самійло Кішка, Lorenco Magnifico, Feirefis, Bem-amado... Він, користуючись любов’ю хазяйки, дозволяє собі аж забагато. Наприклад, забувши про звоє «пролетарське походження», має сміливість лежати у пані Віри (самої Віри Вовк!) «серед келихів на обрусі»!..
І ще одне відрізяє поета від непоета, - уміння написати про те, що давно вже заяложене мас-медіа і політиками, але написати так, щоб здригнулося серце:
І прийдуть тріє цері
з Іраку, Чечні й Афганістану,
принесуть Ісусові в дарі
те, що залишили бомби й танки...
Написано ювелірно...
...А пишучи про себе, Віра Вовк каже, що не хоче гучної слави,
Єдине, що хочеться,
Написати, щось кругле, мов яблуко...
Коротку версію статті див. в газеті "День" за 30 грудня 2011 р.
http://www.day.kiev.ua/221650
|
