  |
Від Головного редактора
http://duliby1.blogspot.com/
Лист 14
звідтіля, куди мріяв потрапити Остап Бендер
На перших сторінках цього листа хочу покаятися в гріхах: я зрадила Канаді. Канада – благородна країна, яка мені багато-чого дала і багато-чому навчила, і якій я завжди буду вдячна за це, але... Так буває у житті... Пам’ятаєте: «Дону Флор та її двох чоловіків» бразильського письменника Жорже Амаду? Дона Флор кохала двох чоловіків одночасно, але по-різному. Один був «good guy», респектабельний і позитивний, а другий – «bad guy”, був п’яниця і дебошир, але пристрасний коханець. Так сталося і зі мною. Треба було виїхати з Канади, щоб “вляпатися” по самі вуха. Ні, я й раніше виїжджала з Канади до інших країн, вилежувалася на білих піщаних пляжах Мексики, пірнала з різнокольоровими рибками в бірюзовій воді на Карибах, тусувалася в штучному раю Дісней-ленду, але ні разу моє серце не здригнулося: якщо не жити в Україні, то тільки в Канаді, думала я. Аж тут... Бразилія... І де вона взялася на мою голову?
Отже, Ви зрозуміли, я зрадила Канаду з Бразилією. І не жалію.
Спершу хочу зазначити, що наші постсовкові уявлення про Бразилію дуже примітивні. У нас вона асоціюється з сельвою Амазонки, мрією Остапа Бендера, Доною Розою д’Альвадорес, Доною Бейжою, карнавалом... І все це правда. Це було і є в Бразилії. Але попри те, це країна, яка з потужним прискоренням набуває лідерства на південноамериканському континенті, випереджаючи Аргентину, яка здавна вважалася «пупом південної Америки». Більше того, Бразилія з молодечим натиском випихає з усіх насиджених місць і Мексику. Тобто, якщо думати про західну півкулю і про її майбутнє, треба дуже мати на увазі Бразилію – і економістам, і політикам, і митцям. Щоб уникнути цифр і одним фактом окреслити економічний рівень Бразилії, скажу лише таке: такого «парку» літаків, якими я літала внутрішніми рейсами по Бразилії, нема ніде, навіть у хвальоних «Штатах».
Звичайно, мені трапилася нагода вдихнути густий запах тропічного лісу, і закам’яніти на 40-му поверсі хмарочоса, споглядаючи велич 18-ти мільйонного міста Сан-Пауло, і потрапити в «неземну реальність», мандруючи національним парком і споглядаючи фантастичний каскад водоспадів і Фоз-Ігуасу, і відчути тисячну частку бразильського містицизму в неймовірно красивих храмах, і зіткнутися з бразильським національним характером – легким, життєлюбним і життєрадісним...
Однак моє серце розбило не це. Моє серце розбила Україна, розташована на півдні Бразилії. Так, це не описка. Близько півмільйона українців мешкає тут, переважно в 2 штатах – в Парані і Санта Катарині. Саме там я відчула кайф від того, що я українка.
Але спершу ліричний відступ. Я Вам скажу, що ми, українці в Україні, та й не тільки в Україні, в північноамериканській діаспорі, зокрема, просто зациклені на комплексі страдництва. Ми упиваємо своїм страдництвом, голосимо над тим, які ми нещасні, як нас гнобили, мучили і таке інше. Ми навіть не усвідомлюємо, якою великою нацією ми є! Ми просто могутній народ, який зумів за свою історію розширити власну територію до розмірів найбільшої в Європі країни. Ми надзвичайно впертий народ, який в умовах, коли інші народи давним давно асимілювалися, зберігаємо свою ідентичність. Ми – народ живучий і красивий. Ми – сила.
Саме це відчуття тримало мене весь час у напрузі під час наукової етнологічної експедиції, в якій я перебувала кілька тижнів разом з трьома колегами, професорами канадських університетів Андрієм Нагачевським, Сергієм Ціпком і Джоном Лером.
Так от. Виїхавши з Галичини близько 120 років тому, українці освоїли кілька бразильських околиць і робили те, що багато століть перед тим робили «материкові» українці в Російській і Австро-Угорській імперіях, Речі Посполитій та інших державах: вони вперто жили по-своєму, робили своє, обходили всі рогатки і перепони, були слухняними (а, можливо, удавали слухняність?), але при цьому чинили так, як було краще для себе, для своїх, а відчувши маленьку слабинку, тріщинку в офіційній владі, намагалися відразу ж скористатися цим, діставши свою вигоду... Саме так була збережена Україна і українство, саме так була здобута незалежність.
Саме за такою моделлю збережене українство в Бразилії.
На жаль, в інших країнах, де є українська діаспора, такого не зустрінеш. Наприклад, північноамериканська махіна витворила умови для ідеальної імітації етнічних культур, але не для її відтворення. Бразилія – країна, в якій українці не імітують, не моделюють свою культуру, вони в ній живуть. І треба віддати належне цій країні, де менше говорять про полікультурність, як в Північній Америці. І нехай бразильці поки що менше дають грошей на українську культуру, проте не заважають українцям бути ними.
Їдучи в Бразилію, я думала, що застану ту ж саму ситуацію, що й в українській діаспорі інших країн, де українська культура не відтворюється, а імітується.
І як я була здивована, що тут все інакше. Українство Бразилії – це потужна ПРИРОДНА сила, в якій, як в нормальному живому організмі є все: і сільська культура, що є оплотом збереження мови і традиційної культури, і міська культура з представниками високоосвіченої еліти, і сільська говірка, подібна до того, як досі розмовляють в далеких галицьких і карпатських селах, і чудова, інтелігентна «літературна» мова на галицький штиб, і модерні дороги, і милі українському серцю «биті шляхи», тут є і бідні і багаті, представники різних партій. Немає тут тільки інкубатора.
Скажу Вам як людина, якій не байдужа краса: в Бразилії надзвичайно красиві українці. Хоча одночасно до Канади і Бразилії виїхали українці з тих же самих галицьких сіл, чомусь антропологічний тип українських канадців під впливом північноамериканської міміки змінився до невпізнанності, а в Бразилії, де міміка і жестикуляція є жвавішою, українці лишилися українцями і зовні, тобто найкрасивішою європейською нацією.
У чому ж секрет? Чому українці Бразилії зберегли свою ідентичність так добре? Чому цього не вдалося досягти ніде в світі?
Не слухайте північноамериканські казочки про те, що, мовляв, справа в нецивілізованості Бразилії і бразильських українців. Наша дослідницька група мала доступ до архівів, публікацій, газет, зробила кілька десятків годин інтерв’ю, і прийшла до протилежного висновку. Тут культуру плекали.
Українська Бразилія – це справа рук потужної інтелектуальної сили української церкви, яка стала тут могутнім оплотом збереження ідентичності. Знаю, що слово «церква» викличе асоціації з чимось середньовічним і консервативним. Тільки не в Бразилії. В Бразилії українська церква – це унікальне (вибачте за це заяложене слово) явище, це те, що я чи люди мого кола хотіли б бачити в сучасній православній чи греко-католицькій церкві в Україні.
Бразильська українська церква це є водночас тайна і гуманність. На жаль, «тайна» в сучасних церквах в Україні часто означає не ідею, а псевдоідею, спосіб ізоляції і власну потужну інфраструктуру закритого типу. В Бразилії «тайна» вживається в органічному первинно-християнському значенні. Видається, що це специфіка не лише українська, а загальнобразильська.
В Бразилії церква, це не є закрита «ложа», це гуманістична спільнота і водночас добре зорганізований, самодостатній організм, який існує не паралельно з суспільством (у нашому випадку українською громадою), а в ньому, патронуючи всі сфери – економічну, медичну, соціальну, освітню, і, звичайно, духовну. Це була довгі роки маленька українська держава в державі. І це не метафора. Це факт.
В Бразилії не було і не має одружених священників (переважна їх більшість належить до отців-василіян), тут існує добре розвинений інститут сестринства (найбільш популярний орден – сестри-служебниці), унікальний інститут катехиток (світська спільнота неодруженого жіноцтва, яка виконує величезну просвітню і соціальну роботу серед українців). Неодружений стан усіх цих людей давав і досі дає змогу повністю концентруватися на служінні своєму народові (вибачте за пафос, але це так і є). Так, ця могутня армія служить своєму народові. І слово «служити» щодо бразильської церкви вживається в первинному значенні. Священики тут не просто махають кадилом, вони СЛУЖАТЬ людям, і великим, і маленьким. Але при цьому, це не група заскорузлих дидактиків і схоластів, це люди підприємливі і сучасні, і, що головне для мене, Марини Гримич, люди зі здоровим і багатим почуттям гумору і життєлюбством.
Плоди їхньої праці видно й досі. Приїхавши на весілля в одну з українських колоній, із здивуванням з’ясовуєш, що всі – від малого до старого – поміж собою говорять по-українськи.
Перебуваючи в Бразилії, я почула прикре зауваження, мовляв, громади тут нема. В розумінні бюрократичної організації, справді, Ви її не знайдете. І скажу Вам на це: і слава Богу. Бо тут є народ. Тут є наші люди. А це головне.
Ось вона, моя сповідь про те, як і чому я зрадила своїй Канаді. А, вона, як мудра дружина, яка простила своєму блудному чоловікові, знову ж таки прийняла мене у свої безпечні, ситі обійми. Дякую їй за це.
***********************************************************
Лист 13
Або
У світі тварин
Едмонтон,
Жовтень 2008
Писати про справжню Канаду – це не писати про Оттаву, Монреаль і Торонто. Це писати про канадських тварин і про те, як вони співживуть з канадськими людьми.
Щоб уявити собі модель сучасного канадського суспільства, наведу один візуальний образ, яким мені з дітьми вдалося насолодитися в Галіфаксі.
Їде машина. За кермом бабулька рулить, тримаючи руки високо на кермі, як дитина. Вона, як і положено, пристібнута паском безпеки. На задньому сидінні сидить дідулька. Також, як і положено в Канаді, пристібнутий. А поряд з бабулькою, на передньому сидінні сидить пес, і що характерно – теж пристібнутий.
Це дійсно дуже характерна для Канади картинка. І дідулька з бабулькою, і машина, і песик, що живе за людськими правилами, і навіть „не трепихається” з цього приводу! Спробували б Ви, дорогі українці, пристібнути паском Вашого Сірка на передньому сидінні! Уявляю, що б сталося і з паском, і з переднім сидінням, і з Вашим песиком!
Дивно, чому вони такі законослухняні – всі звірята в Канаді? Невже тому, що подібні до законослухняних канадців? А може тому, що народившись і не встигнувши зрозуміти що і до чого, з ким і як, від кого і у кого (розумієте, на що я натякаю?), отже, навіть не зрозумівши, що головний інстинкт – це інстинкт продовження роду, як вони, бідненькі, опинилися на хірургічному столі ветеринара для ретельної стерилізації!
Це так гуманно! Це так по північно-американськи! Північні американці так люблять тварин! Вони не хочуть, щоб ті страждали!
Але насправді – що? Північні американці не хочуть самі страждати від тварин: доглядати численних цуценят, слухати березневе завивання кішечок, нюхати „мітки” котів! Тобто ці любителі природи не себе пристосовують до тварин, тобто до природи, а тварин (читай: природу) силком пристосовують до себе! Оце і є любов до тварин по північно-американськи!
У принципі, у нас також такий „гуманізм” існує. Щоправда, не в таких масштабах, як за океаном. Я вже знаю, що мене звинуватять у нецивілізованості. Ну що ж поробиш! Куди мені, недолугій провінціалці, зрозуміти вищі закони цивілізації! Я – за природу, а не за її імітацію.
Отже, до чого це я? Ага, собаки і коти в Північній Америці – це... Не можу навіть підібрати слова. Це не члени родини, ні. Бо членів родини ж не каструють. Отже, це іграшка, типу тамагочі, тільки краще. Причому іграшка – дуже дорога. Витрати канадців на медичне обслуговування своїх „петс” (так називають всіх домашніх тварин в Північній Америці) набагато більші, ніж на них самих.
І є на що. Тут є такі розкішні породи собак! Судячи з назв „ньюфаундленди” (є такий острів у Канаді) і „лабрадори” (також канадський півострів) походять з Канади. Так само безшерста кішечка „канадський сфінкс” (моя улюблена порода), напевно, також була виведена тут (щоправда, не знаю, що їй в холодній Канаді робити без шерсті?).
Отже, лабрадор – дійсно чи не найпопулярніша порода у Канаді, судячи з того, що я бачу під час вечірніх ритуальних вигулювань собак. В Україні серед знавців собачих порід побутує думка, що лабрадор – дурний пес.
Так, той що доходить з-за океану до України через собачі клуби – справді дурний. Річ у тім, що в Північній Америці мода на цих собак призвела до того, що відбулося „overbrееding”, тобто щось на кшталт перевиробництва породи, що спричинило до її виродження. В Канаді, судячи з того, що я бачу на вигулювальних ритуалах – також є багато таких дурних лабрадорів.
Однак, як мені пояснили, лабрадор лабрадору – рознь.
Якщо забрати те, що зробила з лабрадорів цивілізація, то виявиться, що ці пси – просто блискучі мисливці. Якось я бачила змагання „нормальних” лабрадорів з мисливського спорту, так ці собаки мали просто унікальну кмітливість і феноменальну реакцію.
Однак найкращі канадські собаки – це хаскі і маламути.
Коли я вперше потрапила в західну Канаду, я помітила на безмежних прерійських степах дуже популярну мережу бензозаправок „Хаски”. По-англійськи це пишеться: HUSKY. По своїй наївності, я подумала, що ця назва походить від української „гуски”. Типу, що колись українець на прізвище Гуска, заснував разом зі своїм братом бізнес. І тепер маємо „Гусок” по всій західній Канаді. І мене навіть не збивала з пантелику собача мордяка на вивісках. Тож я була трохи розчарована, коли мені розтлумачили, що назва бензозаправок походить від канадської породи собак.
А коли я побачила цю собаку, я просто замилувалася нею. Вона подібна до російської лайки, однак набагато елегантніша: сірий верх, білий низ, хвіст бубликом і білі очі. Спокійні полярні очі. Хаскі на тебе дивиться, неначе інопланетянин, неначе добре знаючи, хто ти є насправді.
Хаски – північні собаки, їх навіть використовують в собачих упряжках.
Однак ідеальні кандидати для собачих упряжок на холодній півночі – це маламути! Це моя любов з першого погляду. Стільки ностальгійно-романтичних відчуттів пов’язано з цією собакою! Згадується і Джек Лондон, і Клондайк, розташований в провінції Юкон, куди я мрію потрапити, і надзвичайно гострий собачий розум і любвєобільний характер. Це несамовиті трудяги. Я, будучи трудягою, люблю всіх трудяг у світі, включно з пролетаріатом. Власне, нероби, типу кімнатних собачок, мені теж подобаються, як об’єкт подивувань. Але зараз не про це.
Я якось чула історію про північних собак. Це було в Росії. Отже, напевно, мова йде про лайки. Один сліпий вирішив на собачій упряжці самостійно сягнути Північного Полюсу. Вони вирушили в дорогу (сліпий і собаки), однак в дорозі замела величезна завірюха, і вони заблукали. Собаки розгубилися (адже не було що їсти, господар перебуває в ауті), тож вони розпряглися і втекли, залишивши сліпого самого. Однак вожака упряжки замучила совість. Він зібрав усіх псів докупи і повернув назад до сліпого. Собаки впряглися в упряжку (полярні собаки уміють це робити), і знайшли дорогу до порятунку.
Кажуть, полярні породи псів уміють орієнтуватися по зірках. Так само, як і перелітні качки й гуси.
Зараз осінь, тож дикі качки й гуси, яких у Канаді хоч греблю гати, готуються до відльоту: збираються в ключі і щемливим курликанням (ні, здається курликають журавлі), може, кигиканням (також ні, здається, це чайки кигикають), ну вже точно не ґелґотінням (це про свійських птиць), словом, щемливим гортанним звуком, який просто розбиває серце, сповіщають про те, що настав кінець ще одному життєвому циклу. Коли вони пролітають над самісінькою головою, дивуєшся, як такі вгодовані туші можуть літати! А вони якраз добре вгодовані, вони активно набивають свої черевця їжею, набувають жир, щоб мати достатньо енергії долетіти до теплих країв, або, як уявляли собі українці, до вирію. Під вирієм українці мали на увазі щось на кшталт пітерпенівської Неверляндії, або просто раю.
Отже, зрозуміло, щоб долетіти до вирію-Неверляндії-Раю, треба добре попрацювати крилами. Дивлячись на ключ, пересічному спостерігачу видається: яка досконала природа! Табун гусей, вирушаючи в довгу дорогу, обирає найсильнішого – лідера, і всі його слухаються, бо він найрозумніший і найсильніший! Такі наші уявлення. А насправді – все зовсім не так! Природа ще розумніша, ще досконаліша, ніж ми собі це уявляємо! Місце лідера в табуні гусей – непостійне, гуси весь час міняються, займаючи це місце. Ключ формується гусьми за ідеальними законами аеродинаміки. Гусячий ключ – це ідеально узгоджена, синхронна робота крилами. Лідер „розриває” крилами повітря, неначе пробиваючи тунель у ньому. Наступна пара летить на такій відстані і під таким кутом до лідера, що потрапляє в цей „тунель” і своїм помахом крил ще більше розріджує повітря, таким чином полегшуючи для задніх гусей шлях. Все має бути підпорядковане правилам синхронності помаху крил! І гуси весь час міняються місцями, даючи один одному відпочити. А інші – приймають на себе удар повітря. Оце ідеальна самоорганізація! Базована на принципі доцільності і рівноправності! Куди там людям з їхньою „демократією”!
Інстинкт – річ набагато мудріша, ніж людський розум.
Розповім Вам іще одну цікаву історію з цього приводу, тобто з приводу інстинкту, – історію про дуже канадських тварин – бобрів. Відомо, що вони будуть собі „хатки” з дерев на воді (це я для тупих). І ось жорстокі північноамериканські вчені вирішили зробити експеримент. Вони закрили бобрів в глухих великих контейнерах, по яких розкидали хаотично дерева. У контейнері були „голосники” (тобто аудіо-колонки). Якщо в контейнері було тихо, бобри собі спокійно жили і нічого не робили: тільки їли й спали. Однак як тільки жорстокі американські дослідники включали аудіо-запис шуму або хлюпотіння води, як бобри починали хвилюватися, вони кидалися до дерев і заходилися будувати хатки, причому робили це у місцях, найбільш наближених до аудіо-колонок!
А бачили б Ви, як ювелірно працює бобер! „Оброблене” його великими зубами дерево нагадує гігантський олівець елегантно заточений, причому пропорції дотримані просто ідеально!
Так, канадські тварини – це те, що робить життя в Канаді неповторним. Подорожуючи Канадою, весь час бачиш дорожні знаки-попередження, які можна розшифрувати, як: „протягом двох кілометрів можливі зустрічі з оленями або лосями”. Лось – або як тут їх називають „мус” – це просто гігантська тварина. Зустріч машини з лосем закінчується трагічно і для машини і для водія. Це просто капєц. Після зустрічі з лосем Ваша машина перетвориться на купу металобрухту. А уявіть собі, що в Канаді є провінція (Ньюфаундленд), де лосів більше, ніж людей.
Оленів у Канаді – також хоч греблю гати. Ми звикли перекладати слово „олень” як “deer”. Але насправді “deer” – це наша косуля. Дітки канадських “deer” називаються „бембі” – це офіційно прийнята назва для позначення молодих косуль, що мають білі плями на рудій шерсті. Ці плями згодом зникають. Олень з великими шовковистими рогами тут називається „елк”. Ці роги неначе вкриті магічним сріблястим оксамитовим мохом.
А ще є північний „олень” (канадці мені заперечать знову: це не олень, а „карибу”). Він чорний, кремезний з короткими ногами і величезними рогами. Зустрічається в північних районах. Принаймні, в Альберті вони є.
Хочу розповісти, до чого мене довели зустрічі з оленями в Канаді.
Сниться мені сон: неначе за моїм чоловіком женеться чорний північний карибу. Чоловік забігає в хату і закриває двері, тоді карибу пробиває головою вікно в дім, але застряє рогами в хаті.
Ви думаєте сон не збувся? Збувся. Ще й як. У цей самий день мій чоловік перебував за тисячі кілометрів від мене, в іншому кінці Канади. А саме в Монреалі. Разом з водієм вони чемно запаркували красеня-мерседеса на дипломатичній стоянці, а самі пішли „на перекус”. Повертаються через півгодини – біля машини поліція. Вікно в машині розбите, і звідтіля поцуплений GSP (супутникова система, що вказує дорогу) і відеокамера. Чим не „сон в руку”?
На довгих канадських дорогах нам не раз траплялися й ведмеді, щоправда, чорні. Вони не такі агресивні, як грізлі. Недавно біля Едмонтону ведмідь-грізлі загриз лісничого.
А гуляючи університетським містечком в Едмонтоні, я кілька разів „обманювалася”: мені здавалося, що бачу карликових кенгуру. А насправді – це полярні зайці, які стрибають подібно до кенгуру і також мають задні лапи набагато розвиненіші від передніх. Не те, що зайчик, який живе в нашому Оттавському садочку. Таких зайців у Канаді називають „джек-реббіт”. А по-нашому – це просто дикий кролик. Він не гасає кенгурячими стрибками, а просто повільно пересувається з української резиденції до мексиканської, таким чином кілька разів на день порушуючи українсько-мексиканський кордон. „Людською їжею” (наприклад, морквою, якою ми намагаємося його погодувати) він не харчується. Надає перевагу квітам і деревам.
Як я вже казала колись, у моєму садку також живе сімейство білок. Білки в Оттаві переважно чорні. Руді є, але дрібні, їх більше на заході.
Одного разу ми лишили для них на землі величезний шмат здобного хліба. На ранок ми цей шматок побачили на дереві, добре припасований поміж гілками. Річ у тім, що у білок є конкуренти – єноти, або, як тут їх називають, – ракуни. Це нічні тварини, які люблять перевертати гарбіджні (смітникові) контейнери в пошуках чого-небудь їстівного.
Однак найбільше стихійне лихо в Канаді – це... Не здогадуєтеся? Це скунси. Не дай Бог скунс залізе у Вашу машину, або під Вашу машину, або на Вашу машину, можете її, тобто машину, викидати. Бо цей запах вічний. Вивести його неможливо. Уявіть собі, що Ви їдете по трасі і бачите на дорозі збите звірятко – скунса, Ви його ретельно об’їжджаєте „десятою дорогою”, однак приготуйтеся, що півгодини У Вашій машині стоятиме запах скунса, навіть якщо Ваші вікна були закриті. Якщо чесно, то я, будучи дуже чутливою до запахів, чомусь не відчуваю категоричної відрази до запаху скунса. Це нагадує запах паленої шини. По-моєму, деякі люди пахнуть гірше.
Взагалі, живучи в Канаді, розумієш, як мало знаєш про природу. Наприклад, чи не траплялося Вам бачити їжачків на дереві, що їдять яблука?
Ні?
Тож ласкаво просимо до Канади!
П.С. Я вже закінчила була писати цього листа на батьківщину, як мені і-мейлом прийшов електронний лист від мого канадського студента. У листі було написано таке: „Професор Гримич, я сьогодні не зміг відвідати Вашу лекцію, бо моя собака вночі з’їла величезну торбу цукерок, приготованих для Хеллоувіну, прямо в обгортках, так що вона обригалася, і мені довелося її везти до ветеринара. Чи не змогли б Ви мені надіслати питання на іспит електронною поштою?”.
Господи, як я люблю свою роботу! Такі листи від моїх студентів дають мені особливу наснагу. По-перше, я зрозуміла, що мої проблеми, в порівнянні з проблемами собаки мого студента, – виїденого яйця не вартують. А по-друге, вони нагадали мені, що на порозі – велике (і повинна Вам сказати – абсолютно абсурдне) свято Хеллоувіна, яке в Канаді, виявляється, шанують не лише люди, а й собаки.
***********************************************************
Лист 12.
З’їсти омара – „і умєрєть”
Острів Принца Едварда,
Нова Скошія,
Нью Бронсвік
Серпень, 2008
Усе почалося за Фрейдом, однак я ще про це не здогадувалася. Треба було мені відразу звернути увагу на деталі, які почали ненав’язливо з’являтися в моєму житті, треба було відразу реагувати на всі „підказки” і „прикмети”, які переслідували мене.
Спершу в мене якимось дивним чином з’явився фартушок – білий, з величезним червоним лобстером попереду.
Потім у нас у домі магічним чином з’явився килимок для загорання на пляжі із зображеннями червоних лобстерів, які повзуть по смугастій блакитно-білій поверхні.
І ще я від когось почула дивовижну історію про те, що українці в Галіфаксі (провінція Нова Скошія) на Великдень святять у Великодньому кошику не лише яйця й паску з ковбасою, а й лобстери.
І от у мене з’явилася можливість переконатися, що Фрейд – за великим рахунком – у дечому був правий. Бо відразу після появи цих „лобстерських” збігів я з родиною вирушила в поїздку східними (або так званими „атлантичними”) провінціями Канади, які тут називають словом Maritime. Це Нью Бронсвік, про який я вже колись писала, Нова Скошія і Острів Принца Едварда (в народі він зветься «пі-і-ай» або ще корочше «піай» – від англійської абревіатури PEI – Prince Edward’s Island).
Подорожуючи вздовж Атлантики, ми опинилися в зовсім інакшому (цілковито несхожому на решту Канади) культурному просторі, де зберігся цікавий конгломерат акадійської (французької за походженням), шотландської та ірландської культур. Часом вони існують сепаративно, демонстративно підкреслюючи свою окремішність, а часом химерно переплітаються.
Наприклад, нам часто траплялися хатки з неофіційним акадійським прапором. (Взагалі канадці полюбляють ставити свій багряно-кленовий прапор на власних садибах, хоча формально це дозволяється робити лише офіційним установам, за винятком днів державних свят). А в атлантичних провінціях я бачила на осідках канадців неофіційний акадійський прапор – вертикальні смуги французьких кольорів із золотою зірочкою вгорі збоку. На відміну від офіційного квебекського прапора (на білому фоні голуба лілія) акадійський неначе підкреслює свою несхожість з квебекцями і водночас якийсь сентиментальний зв’язок з історичною прабатьківщиною.
Відомо, що Канада як частка Нового світу починалася з французької колонії, і лише згодом «британізувалася». Тому все атлантичне узбережжя на сотні кілометрів углиб довгий час були тільки французькими і, звичайно, індіянськими.
Але Галіфакс – столиця Нової Скошії, тобто перекладаючи на нашу мову – Нової Шотландії – почався з того, що в 1773 р. 34 шотландські сім’ї і 25 одиноких мужчин осіли на клаптику атлантичного узбережжя, якому судилося стати одним із найбільших портів у світі.
У Галіфаксі збереглися зворушливі назви вуличок: «Upper Water” („Верхня вода” – недалеко від моря) або “Pleasant Street” («Приємна вуличка»). Галіфакс і дійсно – місто приємне «во всех отношеніях». Тут навіть будиночки (маю на увазі старе місто) зневажають загальноканадські стандарти. Вони також є дуже приємними.
Однак сакральне місце у Галіфаксі – це океанічний порт.
Мої уявлення про морські порти завжди асоціювалися з брудною водою, хаосом плавучих іржавих залізяк, моряками-биндюжниками, що плюють на пристанях собі під ноги, смородом старої риби, туалету, хронічного сміття і соковитою лайкою. Однак Галіфакс розбив мої недолугі уявлення. Його порт – це надзвичайно чисте, до дрібниці продумане, ефективне і величне підприємство й водночас – естетичне видовище, яке можна оглянути з моря на екскурсії. Тим приємніше знати, що одним з керівників порту в Галіфаксі є канадець українського походження Малек (по-українськи Малець).
Десь серед сучасних споруд і причалів затесався знаменитий Pier 21 – пристань № 21, з якої починається історія сучасного мультикультурного суспільства Канади. Саме до нього в ХІХ- на початку ХХ ст. причалювали лайнери (на місцевому українсько-англійському суржику «шифи») з Європи, везучи в Новий світ свіжу робочу силу. Саме в Галіфаксі перші українські емігранти в кожухах, вишиванках і намітках, з клунками, худобою і дітьми уперше ступили на канадську землю, щоб потім багато тижнів подорожувати поїздом знаменитих залізниць Canadian Pacific та Canadian National, щоб опинитися у великій… не хочеться вживати грубого словечка… – щоб опинитися серед безмежного nowhere.
Взагалі, згадуючи невибагливий прерійський пейзаж зі скромними життєвими ресурсами, я подумала, наскільки менш депресивною була б історія української піонерської еміграції до Канади, якби українці оселилися в атлантичних – надзвичайно мальовничих – провінціях. Однак вони – тобто українці – вибору не мали. Вони їхали туди, куди їх віз поїзд (на канадському суржику „трен”) – в далеку прерію. Канадський уряд знав що робив. Освоюючи дикі землі далекого заходу Канади руками іммігрантів з Європи, вони тим самим убезпечували себе від претензій Сполучених Штатів на ці території. Так що роль українців у Канаді – як і інших європейських землеробів – є не лише економічною, а й стратегічною.
Власне, були маленькі острівки українців і в атлантичних провінціях. Один із них – шахтарське містечко Сідней на острові Кейп Бретн. Щоб зрозуміти, що це за містечко, треба спершу описати сам острів.
Взагалі Кейп Бретн – за оцінкою National Geographic – друге в світі наймальовничіше океанічне узбережжя. Щоб описати цей острів, слів немає. Епітетів вживати не буду, бо всі вони просто меркнуть у порівнянні з реальністю, тому спробую бути аналітичною. Об’їжджаючи острів машиною, ми ловили себе на думці, що кожні щодесять-щодвадцять хвилин немовби щораз опиняєшся в іншому культурно-екологічному ландшафті. Часом Кейп Бретн нагадує сколівські Карпати в районі села Орява, то Францію в районі Нормандії і Бретані, то Крим в районі Карадагу, то Австрію, то Іссик Куль. Навколо острова – океанічна гладь, в якій насолоджуються життям кити, всередині острова – гори і мережа озер – з прісною і солоною водою. На берегах озер і океану – симпатичні (слава Богу, не помпезні) віли заможних людей, дачки людей середнього достатку і прості будиночки рибалок. Перед будинками – обов’язковий ідеальний газон. На цьому острові немає великих готелів, а є мотельчики, де зупиняються на ніч закохані парочки, приїхавши сюди „з великої землі” на байках (мотоциклах). Тут є маленькі ресторанчики, де подають суп чаудер (в кожному місці – абсолютно різний рецепт) і лобстери... Клімат надзвичайно сухий і здоровий, в довгій дорозі не переслідують запахи, що завжди супроводжують довгу втомливу поїздку.
А тепер повернімося до шахтарського містечка Сідней. В самій серединці культурно-екологічного раю, описаного вище, натрапляєш на низку колишніх шахтарських містечок, які і досі зберегли наліт пролетарської культури. І так мені було цікаво несподівано серед „вилизаної” канадської відпочинкової культури натрапити на місце, де живе пролетаріат, який „не напрягається” з газонами, клумбочками і „цвіточками”, який сушить білизну на вулиці, а не в сушильних машинах, який не ремонтує будинки аж поки вони не заваляться, який просто живе: „вкалує” на шахті (на українсько-канадському суржику „на майні”), а після роботи п’є пиво, грає в бридж... Той, хто знає шахтарську ментальність, мене зрозуміє. Шахтарська праця – надзвичайно важка, ніколи невідомо, чи ти виберешся сьогодні живим, а ще краще – живим і цілим – з-під землі. Тому треба прожити життя так, щоб не було „мучительно больно за безцельно прожитые під час підстригання газонів годы”. Ось приблизно таке враження у мене склалося. Щоправда, канадський варіант шахтарських містечок – це набагато поліпшений варіант Донбасу. Однак можна собі уявити, яким було воно тоді, коли на початку ХХ століття туди приїхали українці – звичайні сільські галицькі хлопці, можна тільки поспівчувати – яким депресивним їм видавалося шахтарське життя посеред природного раю...
Ми потрапили в сіднейську українську церкву, засновану в 1911 році й відбудовану після пожежі в 1934 році. Зараз туди ходять діти і внуки тих, хто гарував „на майнах”. Багато з них і досі має робітничу спеціальність. Що мене вразило, так це те, що на відміну від усіх інших українських церков і народних домів (а їх десятки тисяч), розкиданих по безмежних просторах Канади, де ЗАВЖДИ і НЕЗМІННО панує жіночий дух, у сіднейській обителі українців – домінуюча чоловіча культура. Біля церкви розташований народний дім, спустившись донизу якого, ви потрапляєте не в етнографічний музей – з писанками, рушничками, серветочками. Ви потрапляєте в Men’s Club – з баром, чучелом лося на стіні, низкою фотографій всіх голів чоловічого клюбу української громади містечка Сідней.
Коли я спитала у тих чоловіків, чи вони не святять на великдень омарів, вони розсміялися. „Напевно, це в Галіфаксі, – сказали вони. Ми – ніколи. Однак у нас раз на рік відбувається традиційне свято „Lobster Dinner” (Вечеря з лобстером).
Цікава модифікація календарної обрядовості! Кожна місцевість на атлантичному узбережжі Канади має свої часові рамки, коли їм дозволено ловити лобстерів. У кого цей період більший, у кого менший. У Сіднеї він триває всього 2 місяці. І тому з цього приводу тут влаштовують свято у чоловічому клубі. Цікаво було б туди потрапити...
Якраз про лобстерів. „Хітом” нашої атлантичної подорожі була вечеря з лобстерів на березі солоного озера.
Отже, ми почали з лобстерів. І, за законами жанру, ми повинні ними ж і закінчити нашу оповідь.
Лобстер – істота маргінальна. Коли кажуть у нашому народі про людину „ні риба, ні м’ясо”, то, мають на увазі, напевно, що це лобстер. Хоча... хто із забитих землеробів знав що-небудь про них! Ніхто не знав! Але ж завдяки своїй українській кмітливості здогадувалися, що таке може бути!!!
Отже, у лобстера (а також у людини а ля „ні риба ні м’ясо”) – все не так, як у інших! Наприклад, у лобстері найбільше м’яса там, де в інших „нормальних” живих істот його найменше, тобто в хвості.
Щоб їсти лобстера, треба пам’ятати кілька правил.
Хоч варений або печений лобстер – страва елітарна, старайтеся не їсти її „в прілічном обществє”. Сорому не оберетеся! Мало того, що до нього подається набір „хірургічних інструментів”, якими треба витягувати м’ясо з хвоста (це ще так собі) і кінцівок (а це, я Вам скажу, челендж!), так ще й він дуже любить „розбризкуватися” своїм соком на всі сторони світу. На всі сторони світу – Бог з ним! Але коли це „на краватку” за 200 баксів, то це, говорячи тим же канадсько-українським суржиком, не є гуд. Саме тому Вам до лобстера подають не лише хірургічні інструменти, а й величезний слюнявчик з клейонки. Врахуйте при цьому, що Ваші руки липкі від того ж соку лобстера і жирні (бо м’ясо лобстера треба вмокати в розтоплене масло), тобто якщо раптом до Вас підходять знайомі, Ви навіть не маєте змоги сказати „хавар’ю” і потиснути їм руки!
Отже, моя рекомендація – українцям (землеробам за походженням) їсти лобстерів „на людях” суворо заборонено. Бо – ще чого доброго – скажуть: „Село без сільради”, тобто, зважаючи на канадські умови „фарма без гари”, що, знову ж таки, на канадсько-українському суржику означає „фарма без машини”.
Друге правило: згадати відомий російський романс „Ямщік, нє гоні лошадєй!” Які б Ви голодні не були, скажіть собі перед вживанням лобстера: „Мнє нєкуда больше спєшить!” Якщо Ви порушите це правило, то вважайте, що плакали Ваші вставні зуби і манікюри!
А крім того, ще одна причина: як правило, лобстера багато не буває. Тому розтягуйте задоволення. Смакуйте найніжніше „м’ясо” в світі, милуйтеся найчудовішими кольорами в світі (колір омара не має своєї назви), насолоджуйтеся чудовим видовищем: як Ваш сусід по столу – можна сказать інтєлігєнтнієший чєловєк, я би сказала навіть – жентельмєн – під час вживання омара перетворюється на тупу українську свиню.
А поївши омара, можна зі спокійною совістю повернутися в номер мотелю, де за стіною кохається парочка закоханих, що приїхала сюди на мотоциклах, і заснути з почуттям: „Жизнь удалась!”
************************************************************
Листи 1-11:
http://duliby1.blogspot.com/
|
