  |
Від Головного редактора
http://duliby1.blogspot.com/
Лист 16
Родео
або
про ті, речі, які дійсно вартують нашої уваги...
Едмонтон-Оттава,
листопад-грудень, 2009
...а речей таких багато.
Серед них:
- запах старого яблуневого саду, такий різний навесні, влітку, восени і взимку (власне, у Вас може бути свій улюблений запах, наприклад, старої комунальної квартири, чи запах трактора John Deere, головне, щоб це був запах БАТЬКІВЩИНИ);
- розумний благородний мужчина поряд (варіант: розумна благородна жінка поряд);
- склянка м’якоті маракуї (по-англійськи passion fruit, тобто плід пристрасті), збитої у блендері з льодом: цей напій символізує притлумлену в собі пристрасть;
- кілька міцних слівець, вжитих у своїй компанії;
- вібрація музичного інструмента, на якому ти граєш;
- вирішальний у грі гол, забитий твоїм сином, або «мамочка, ля тібля люблю», сказане донькою;
- найкращий фільм про любов, який коли-небудь знімала північноамериканська кіноіндустрія «Горбата гора», який рекомендується подивитися перед або після прочитання цього листа;
- і, нарешті, це родео.
Родео – це спорт, це забава, це традиція, це субкультура, це ментальність. Найпростіше його визначення – це змагання, на яких імітується приборкання дикої тварини (коня чи бика). Вважається, що родео привезли в Новий світ іспанські колонізатори. Невідомо, що у них там було в тогочасній Іспанії, однак світової слави воно зазнало саме на обох американських континентах. Реальність освоєння Нового світу європейцями передбачала приборкання дикої природи і передусім диких тварин, саме приборкання, а не винищення, і в цьому весь цимес родео.
Ця субкультура (по-англійськи вимовляється як рОдіо, майже рАдьйо) розвинулася на величезній території (від Канади до Аргентини і Бразилії) на базі пастушого господарювання (випасання і розведення коней і биків). В Канаді осередком родео є передусім провінція Альберта, яка є найпівнічнішою межею ареалу поширення цієї субкультури. Нагадаємо, що пастухи в північній Америці звалися ковбої, в південній Америці – гаучо.
Ми, надивившись старих вестернів, уявляємо собі, що ковбої днями просиджують в салунах, випиваючи галонами уиски (віскі), убиваючи від нудьги муху пострілом свого ґану або райфла (рушниці), чекаючи, коли в їхню глушину забреде якийсь бед бой, щоб ним розквитатися і заодно добряче надебоширити, аби не було «мучительно больно за бесцельно прожитие годы» (Павка Корчагін, дякую тобі за цю безсмертну фразу!).
Так, ковбої бувають розбишаками і дебоширами. Як і ми з вами. Однак правда про ковбоїв полягає в тому, що це класні сільські хлопці, які проводять своє життя на природі, в природі, з природою, тому є дуже природними.
Ці хлопці мають свою манеру вдягатися, свою манеру поводитися, свою манеру говорити. Вони мають дуже економну жестикуляцію і поважну ходу, ледачу манеру говорити (вони неначе ліняться вимовляти всі літери в слові), їхній погляд не стрибає, а повільно переходить з об’єкта на об’єкт. Цей погляд кардинально відрізняється від погляду інших північноамериканців: в ньому немає штучної зацікавленості вами (О май гаш, I am so excited, Іt is so sweet to see you!), і він не супроводжується штучною посмішкою. Ці хлопці не соромляться затримати свій погляд на вас, і в цьому нема ніякого кокетства чи сексуальних зазіхань, просто вони дивляться на вас так, як би оцінювали молодого бичка: чи виросте з нього бул для родео, чи так, як би вони роздивлялися корову, з якою треба схрестити цього була. Небагатослівність, економність в рухах, вираз безмірної нудьги в очах – добрий тон хорошого ковбоя.
Здається, вони все роблять повільно, без поспіху, з почуттям власної гідності. Все, крім змагань на родео. Саме там вимагається від них блискавична реакція, екстремальна мобільність. Однак все це робиться без емоцій, по-чоловічому, і без манірності.
Жінки ковбоїв інакші. Вони емоційні, вони щирі, вони милі провінціалки.
Манера ковбоїв та їхніх подружок вдягатися теж дуже цікава. На жаль, я не мала можливості відвідати ранчо, щоб розповісти вам, як вдягаються ковбої в буденному житті, я лише бачила їх під час всеканадських змагань з родео, які я відвідала тричі. Всеканадське родео відбувається в Едмонтоні щороку в листопаді, і супроводжується це дійство величезним ярмарком. Цього року мені пощастило жити в готелі, де знаходився штаб цієї грандіозної події і де жили найкрутіші бул- райдери (про них трохи пізніше, зараз я хочу розповісти, як вони вдягаються). Отже, на цьому дійстві, природно, була святкова форма одягу.
Іще один мій досвід спілкування з ковбойською матеріальною культурою базований на відвідинах фірмового ковбойського магазину, що знаходиться на теренах Восьмого Чуда Світу West Edmonton Mall (це найбільший в світі шопінг-центр, який також заслуговує на окремий розділ). Коли я входжу в ковбойську крамничку, я щоразу собі обіцяю, що на цей раз я там собі щось куплю, однак щоразу виходжу з порожніми руками (брешу, я там купляю джинси, вони дійсно надійні і зручні, ковбої на джинсах знаються). Я не купую я там нічого не лише тому, що ціни там захмарні (білий ковбойський капелюх там коштує 100 доларів), а тому, що я, м’яко кажучи, не маю куди цю «красу» носити. Бо якщо я вийду в цьому на Хрещатик, то від мене шарахатимуться, як від юродивої. Власне, я не проти побути юродивою, тільки, бажано, не на Хрещатику.
Про що це я? Ага, про фірмовий ковбойський одяг. Це сумашедших (вибачте за русизм) кольорів з сумашедшими квіточками сумашедші сорочки, схожі на ганчірки (чим ганчірніші, тим дорожчі), і купа різного кітчу (амулети на шию, пряжки на ремінь на джинси, чоботи з візерунками). Найкраще, що там є, це таблички, які можна повісити в себе вдома або на дачі, з ковбойськими афоризмами, на зразок: «Розшукується ковбой з конем. Передбачається винагорода тому, хто їх знайде. Ковбоя можна не повертати».
А тепер, власне, про самі змагання родео. Тут є різні види.
Седл бронк райдінг (Saddle bronc riding) – приборкання осідланого «дикого» коня (сидячи верхи). Bronc або bronco це термін на позначення дикого коня.
Барбек бронк (райдінг Bareback bronc riding) – приборкання неосідланого «дикого» коня (сидячи верхи).
Бул райдінг (Bull riding) – приборкання великого “дикого” бика, сидячи на ньому верхи.
Тай-даун роупінг (Tie-down roping) – приборкання молодого бичка шляхом накидання на нього лассо. Учасники: бичок, ковбой на коні. Ковбой верхи на коні закидає лассо на шию бичка, зістрибує з коня і, поваливши бичка на землю, блискавично зв’язує три його ноги докупи.
Стір реслінг (Steer wrestling) – лови (приборкання) молодого бичка: ковбой на коні наздоганяє бичка, зіскакує з коня і валить бичка на біг, тримаючи обома руками за його роги.
Звичайно, найулюбленішим видом змагань є bull riding. Чому? Навіть не знаю. Може, тому, що це найкращий спосіб зняти психологічну напругу.
Наріжним каменем філософії родео є поєдинок людини з дикою (або тіпа дикою) природою, яку представляє або бик або кінь. Поєдинок з твариною є і в інших культурах. Наприклад, вам, безсумнівно, добре відомі знамениті іспанські шоу тореадорів з биками. Однак це принципово інакший тип змагань. В ньому ми бачимо тореадора і матадорів, які красуються на арені своїм одягом, поставою, своєю пластикою. І при цьому бачимо безіменного розгніваного бика, якого треба не приборкати. Якого треба вбити.
В родео (в бул-райдінгу) бик не жертва, це партнер. Це особистість. Кожен бик має ім’я, свій послужний список, рейтинг, навіть максимальна кількість балів, яка дається журі бику і бул-райдеру (25) однакова. І в цьому благородство і краса цього виду змагань. Рейтинг бика залежить від кількості ковбоїв, що всиділи на його карку 8 секунд. Чим їх менше, тим вищий рейтинг бика.
Так, це не описка. Шоу бул-райдера віч-на-віч з биком вираховується секундами.
Бик (слово «бик» просто жалюгідне в порівнянні з тим, ЩО вибігає на арену, то просто капєц, або, як кажуть у селі, «уср#ться і не подняться, тому назвемо його «бичарою»), бичару обкручують мотузкою за тулуб поза передніми ногами і ременем перед задніми ногами (не зачіпаючи геніталій). Саме ремінь створює для бика незручності, які примушують його брикатися задніми ногами і маневрувати своїм тілом так, що «рєдкий ковбой втримається на ньому завітних 8 секунд».
Завдання бул-райдера перед виходом бичари на арену (поки той нетерпляче стоїть в пастці) полягає в тому, щоб добре всістися на нього, просунути руку (у великій шкіряній рукавиці) між мотузкою і карком бика, і міцно та надійно обхопити її рукою. Власне ця одна рука тримає весь натиск бичари. Одна рука одного мужчини. Причому, повинна Вам сказати, що бул-райдери не відзначаються гігантською поставою. На вид вони дуже тендітні, в цьому також загадка і краса цих мужчин.
Друга рука бул-райдера піднята вгору. Не знаю, можливо, і для рівноваги, але головним чином, для того, щоб продемонструвати, що за ці 8 (чи менше) секунд він не доторкнувся ні до бика, ні до себе. Інакше його дискваліфікують.
А бичара просто сатаніє! Скаженіє! Він так хвацько підкидає догори задні ноги, так скажено крутиться, з піною в роті смикається, так ульотно брикається!... Хороший бичара може брикнутися задніми ногами, поставивши ціле своє тіло під кутом 45 градусів. Бул-райдер, як правило, летить з нього, як корок від шампанського. А ознакою хорошого бул-райдера є те, що він не теліпається на бичарі, як флюгер під час урагану, а гонорово тримається на ньому з почуттям глибокого достоїнства.
Якщо бул-райдер всидів на такому бичарі 8 секунд – він приборкав його. Після того треба зістрибнути з бика і при цьому бажано витягти руку з-під мотузки (інакше можна її, тобто руки, позбутися), і втекти від бика подалі, навіть можна заскочити на парканчик (це не є ганебним, а навпаки, здоровим знаком, що бик тобі не забив памороки). Це дуже старанно роблять всі, що знаходяться на полі під час шоу, включно з теле- і фото-журналістами.
На полі є ще двоє інших учасників шоу – це бул-файтери. Часом вони називаються клоуни. Вдягнені вони відповідно: в спіднички (щось подібне до шотландських кілтів) і гольфики. Це ангели охоронці бул-райдера. Коли бик скидає з себе бул-райдера, він дуже часто звертає на нього свою несамовиту агресію, а якщо й не звертає, то ще кілька (або кілька десятків) секунд по тому брикається і випадково може затоптати ковбоя, який в перші моменти після падіння (до речі, часто дуже травматичного) перебуває в стані запаморочення. І тоді в роботу вступають бул-файтери і відволікають на себе увагу бика і ненав’язливо направляють його при цьому до виходу.
Бул-райдінг – дуже травматичний вид спорту. Бик належить до тварин, які можуть вбити. На відміну від хижаків, які вбивають тому, що хочуть їсти, бик вбиває не тому, що голодний, а тоді, коли його розсердять. До речі, це характерно (в переносному значенні слова) і для людей, що народилися в рік бика, наприклад... Хто там народився в рік бика? Ага, та я ж, кохана, і народилася!...
...Попередня частина мого листа виглядає трохи (а може, і не трохи) технічною і сухою. Щоб увесь лист не виглядав сухим, ми зробимо його мокрим, зросивши сльозами, пролитими жінками над фільмом «Brokeback mountain» («Горбата гора») про красиву любов двох ковбоїв. Для цього наведу цитати з рекламного ролика до цього фільму. It was a friendship that becаme a secret. Це була дружба, що переросла в таємницю. There are places we can’t return. Є місця, куди ми не можемо повернутися. There are lies we have to tell. Є брехня, яку ми змушені говорити. There are truths we can’t deny. Є правда, якої ми не можемо заперечити…
***********************************************************
Лист 15,
розпочатий з ентузіазмом, але занехаяний через надлишок приємних емоцій у червні, і без ентузіазму завершений в жовтні в Едмонтоні через їх нестачу.
Сен-Джон,
Нью-Фаундленд
Червень 2009
- Едмонтон,
Альберта,
жовтень 2009
...Ми всі вийшли з літака приблизно однаково виснажені:
- Один з нас – 5-годинним перельотом і 3-годинним пересиджуванням на півдорозі в аеропорту в Галіфаксі;
- Друга з нас – від втовкмачування протягом всього цього часу в тінейджерську голову, яка думає лише про футбол і де б пожерти, від втовкмачування в той баняк третини українського підручника з фізики;
- а третій виснажений від того, що в його тінейджерську голову, яка думає лише про футбол і де б пожерти, запхали за 8 годин третину українського підручника з фізики...
Отже, ми всі вийшли з літака в аеропорту столиці канадської провінції Ньюфаундленд і Лабрадор, яка називається Сен-Джон (тобто Святий Іван), дуже виснажені. Нас зустрів чолов’яга з цікавою говіркою, якою він тараторив не перестаючи, перекидаючи інформацію смачними, соковитими жартами. Тож коли ми почули від веселого ньюфаундлендця, що їхній часовий пояс відрізняється від сусіднього не на одну годину, як в усьому «нормальному світі», а на півгодини, ми подумали, що це черговий ньюфаундленський жарт. Однак насправді це виявилася правда. Це єдине місце в світі з унікальним часовим поясом. Причому в Ньюфаундленді час відрізняється на півгодини від сусіднього поясу, а в Лабрадорі (друга частина провінції), – як звичайно, на одну годину.
Після такої новини ми стали почуватися набагато краще, відчуваючи, що ми потрапили у «людське» i дуже прікольне місце. А наш тінейджер взагалі «прибалдів» після того, як його (його! сина Посла, можна сказати, «золотую молодежь») цілком серйозним тоном спитали, чи пощастило йому перейти до наступного класу.
Взагалі особливий часовий пояс – не єдина унікальна особливість канадської провінції Ньюфаундленд (в Канаді вона вимовляється як «Ньюфенленд», подібно до того, як вимовляють слово understand) і Лабрадор. З одного боку, Сен-Джон – найстаріше місто в північній Америці, а з іншого боку, Ньюфаундленд – наймолодша провінція в Канаді, яка була приєднана лише в 1949 році. До того це була окрема колонія Британської Імперії, причому – це взагалі найперша британська колонія в Північній Америці, про що вся сучасна пихата Північна Америка (за винятком Ньюфаундленду) і не здогадується.
За три роки проживання в Канаді я звернула увагу на те, що над ньюфаундлендцями підсміюються, як у нас в радянські часи над чукчами або молдаванами. Однак за час свого перебування у цій провінції я прийшла до висновку, що українцям (якщо ви справжній українець) дуже легко солідаризуватися з ньюфаундлендцями, аби посміятися над «роботами» Північної Америки, які можуть вижити лише в своїй інкубаторній пластмасовій культурі. Ми ж – українці – можемо вижити будь-де: і в інкубаторі, і на свободі.
Ньюфаундленці – народ рибальський. Цим вони, на жаль, відрізняються від українців. Рибальські села надзвичайно мальовничі: гавань, різнокольорові хатинки, розкидані на схилах навколо гавані, човни різних калібрів, яких ньюфаундлендські просолені хлопці часто називають іменами своїх доньок, дружин, а, може, й коханих; в корабликах і на причалах різноманітні рибальські снасті: «двокімнатні» кошики-пастки для дурних лобстерів, причандали для вишкробування морських гребінців з мушлів, схожі на гігантське намисто з дисків; пастки для креветок і багато всього такого, – покрученого, гачкуватого, сітчастого, вигадливого, химерного, винахідливого, просоленого і не схожого ні на що інше...
...І все це дуже мальовниче, а сама гавань виходить у відкрите море, де видніється шматок вцілілого айсбергу. В Ньюфаундленді я вперше побачила айсберг, який вцілів після багатокілометрового рейду з Гренландії. Насправді він був не білосніжний, а темно-голубий. Взагалі айсберги бувають різних кольорів холодної гами, і в них, до речі, найчистіша в світі вода, якій 30 мільйонів років.
Мандруючи узбережжям Ньюфаундленду, натрапляєш на мальовничі білі маяки з червоними «шапками». Ці маяки розташовані на узвишшях, вкритих м’яким глибоким мохом і «килимком» із маленьких кучерявих кущиків ягід «тундрової» географічної зони, яких нема ніде більше в світі. Ви ніколи не задумувалися: куди ходять в туалет доглядачі самотніх маяків? Де ж вам про це думати! Я теж не думала, поки не натрапила на чудо народної архітектури. Спробую описати. Уявіть собі порізану скелю, в ній багато вузьких ущелин, от якраз на таку ущелину поставлено дерев’яну халабуду. Зайшовши до неї, ти практично «висиш» на висоті кілька десятків метрів над самою водою. Чим не місце для відправлення своїх природних потреб?
На одному з описаних узвиш серед майже української пахучої медуниці стоїть вежа, де знаменитий Марконі вперше в історії застосував і монополізував на всю Північну Америку телеграф. Я пишу про це з чисто ностальгійних почуттів. У дитинстві я дуже любила поспати. А мій батько змалку виховував мене трудоголіком (за що я йому по гроб буду вдячна), тож довге спання суперечило його уявленням про можливий обсяг виконаних робіт. «Ти навіть не уявляєш, доню, як швидко біжить час! Не встигнеш озирнутися – а вже старість, і ти нічого не зробив!» – казав він мені не один раз і наводив взірцеві приклади: «Наполен спав 4 години на добу, а Марконі – 2!» Я в періоди «трудоголічного запою» наближаюся до наполеонівської норми, рекорду Марконі мені, напевно, не досягнути ніколи. Дякую Ньюфаундленду про ці дитячі спогади.
І, звичайно, про кухню. Я, будучи в Ньюфаундленді, їла найсмачнішу в світі рибу. Вона була найсмачніша, бо готувалася зі шкварками. Справжніми шкварками, а не північноамериканським пластмасовим беконом. Це те, що ріднить українців з ньюфаундлендцями. До речі, буряки вони теж люблять, причому не менше, ніж ми.
Ще одне, що єднає нас, українців, з ньюфаундендцями. Вони також обожнюють фольклор! В Ньюфаундленді фольклор «живіший всіх живих», ним цікавляться всі (принаймні ті, з ким мені вдалося перезнайомитися за тиждень). Мешканці Ньюфаундленду не чуються незручно від того, що вірять або роблять вигляд, що вірять в різних «фері» – лісових чоловічків, які можуть вас водити по лісу кілька днів, поки ви звідтіля не вийдете (якщо таки вийдете) зі схибнутими мізками; або в жінку-привид, яка приходить до вас вночі і душить; або в те, що дитину в колисці чорт може замінити на своє дитя, забравши ваше до себе (до речі, в Україні є подібні вірування, а підмінені діти називаються «одмінками»)... В Ньюфаундленді на Різдво роблять те, чого не роблять ніде в Північній Америці, зате роблять в Україні: люди переодягаються, вдягають маски і, подібно до української Кози або Маланки, роблять різні збитки господарям, дуріють, жартують, часом розкидаються непристойними жартами і жестами, двозначними натяками, одним словом, цілковито «по-людськи» святкують Новий рік.
Я як етнолог поділяю (щоправда, тільки для себе) етнічні культури на три типи: стерилізовані, людські і виживальні. Ньюфаундлендці представляють, безсумнівно, людську культуру, як, власне, і українці...
...Я мала в своїх нотатках від червня ще багато-чого, однак тепер, у жовтні, більше не пишеться. Сорі. За вікном збираються в ключі дикі гуси, щоб відлітати в теплі краї. При цьому, вони, падлюки, так сумно кигичуть, що аж серце розривається на шматки, навіюючи ще один спогад дитинства: коли я лягала спати, мене завжди заколисував батько. При цьому він співав мені дві колискові: одну справжню («А ти, котику, біленький»), а другу «несправжню» – «Чути кру, кру, кру, в чужині умру!»
Ну що, таточку, накаркав?
************************************************************
Лист 14
звідтіля, куди мріяв потрапити Остап Бендер
На перших сторінках цього листа хочу покаятися в гріхах: я зрадила Канаді. Канада – благородна країна, яка мені багато-чого дала і багато-чому навчила, і якій я завжди буду вдячна за це, але... Так буває у житті... Пам’ятаєте: «Дону Флор та її двох чоловіків» бразильського письменника Жорже Амаду? Дона Флор кохала двох чоловіків одночасно, але по-різному. Один був «good guy», респектабельний і позитивний, а другий – «bad guy”, був п’яниця і дебошир, але пристрасний коханець. Так сталося і зі мною. Треба було виїхати з Канади, щоб “вляпатися” по самі вуха. Ні, я й раніше виїжджала з Канади до інших країн, вилежувалася на білих піщаних пляжах Мексики, пірнала з різнокольоровими рибками в бірюзовій воді на Карибах, тусувалася в штучному раю Дісней-ленду, але ні разу моє серце не здригнулося: якщо не жити в Україні, то тільки в Канаді, думала я. Аж тут... Бразилія... І де вона взялася на мою голову?
Отже, Ви зрозуміли, я зрадила Канаду з Бразилією. І не жалію.
Спершу хочу зазначити, що наші постсовкові уявлення про Бразилію дуже примітивні. У нас вона асоціюється з сельвою Амазонки, мрією Остапа Бендера, Доною Розою д’Альвадорес, Доною Бейжою, карнавалом... І все це правда. Це було і є в Бразилії. Але попри те, це країна, яка з потужним прискоренням набуває лідерства на південноамериканському континенті, випереджаючи Аргентину, яка здавна вважалася «пупом південної Америки». Більше того, Бразилія з молодечим натиском випихає з усіх насиджених місць і Мексику. Тобто, якщо думати про західну півкулю і про її майбутнє, треба дуже мати на увазі Бразилію – і економістам, і політикам, і митцям. Щоб уникнути цифр і одним фактом окреслити економічний рівень Бразилії, скажу лише таке: такого «парку» літаків, якими я літала внутрішніми рейсами по Бразилії, нема ніде, навіть у хвальоних «Штатах».
Звичайно, мені трапилася нагода вдихнути густий запах тропічного лісу, і закам’яніти на 40-му поверсі хмарочоса, споглядаючи велич 18-ти мільйонного міста Сан-Пауло, і потрапити в «неземну реальність», мандруючи національним парком і споглядаючи фантастичний каскад водоспадів і Фоз-Ігуасу, і відчути тисячну частку бразильського містицизму в неймовірно красивих храмах, і зіткнутися з бразильським національним характером – легким, життєлюбним і життєрадісним...
Однак моє серце розбило не це. Моє серце розбила Україна, розташована на півдні Бразилії. Так, це не описка. Близько півмільйона українців мешкає тут, переважно в 2 штатах – в Парані і Санта Катарині. Саме там я відчула кайф від того, що я українка.
Але спершу ліричний відступ. Я Вам скажу, що ми, українці в Україні, та й не тільки в Україні, в північноамериканській діаспорі, зокрема, просто зациклені на комплексі страдництва. Ми упиваємо своїм страдництвом, голосимо над тим, які ми нещасні, як нас гнобили, мучили і таке інше. Ми навіть не усвідомлюємо, якою великою нацією ми є! Ми просто могутній народ, який зумів за свою історію розширити власну територію до розмірів найбільшої в Європі країни. Ми надзвичайно впертий народ, який в умовах, коли інші народи давним давно асимілювалися, зберігаємо свою ідентичність. Ми – народ живучий і красивий. Ми – сила.
Саме це відчуття тримало мене весь час у напрузі під час наукової етнологічної експедиції, в якій я перебувала кілька тижнів разом з трьома колегами, професорами канадських університетів Андрієм Нагачевським, Сергієм Ціпком і Джоном Лером.
Так от. Виїхавши з Галичини близько 120 років тому, українці освоїли кілька бразильських околиць і робили те, що багато століть перед тим робили «материкові» українці в Російській і Австро-Угорській імперіях, Речі Посполитій та інших державах: вони вперто жили по-своєму, робили своє, обходили всі рогатки і перепони, були слухняними (а, можливо, удавали слухняність?), але при цьому чинили так, як було краще для себе, для своїх, а відчувши маленьку слабинку, тріщинку в офіційній владі, намагалися відразу ж скористатися цим, діставши свою вигоду... Саме так була збережена Україна і українство, саме так була здобута незалежність.
Саме за такою моделлю збережене українство в Бразилії.
На жаль, в інших країнах, де є українська діаспора, такого не зустрінеш. Наприклад, північноамериканська махіна витворила умови для ідеальної імітації етнічних культур, але не для її відтворення. Бразилія – країна, в якій українці не імітують, не моделюють свою культуру, вони в ній живуть. І треба віддати належне цій країні, де менше говорять про полікультурність, як в Північній Америці. І нехай бразильці поки що менше дають грошей на українську культуру, проте не заважають українцям бути ними.
Їдучи в Бразилію, я думала, що застану ту ж саму ситуацію, що й в українській діаспорі інших країн, де українська культура не відтворюється, а імітується.
І як я була здивована, що тут все інакше. Українство Бразилії – це потужна ПРИРОДНА сила, в якій, як в нормальному живому організмі є все: і сільська культура, що є оплотом збереження мови і традиційної культури, і міська культура з представниками високоосвіченої еліти, і сільська говірка, подібна до того, як досі розмовляють в далеких галицьких і карпатських селах, і чудова, інтелігентна «літературна» мова на галицький штиб, і модерні дороги, і милі українському серцю «биті шляхи», тут є і бідні і багаті, представники різних партій. Немає тут тільки інкубатора.
Скажу Вам як людина, якій не байдужа краса: в Бразилії надзвичайно красиві українці. Хоча одночасно до Канади і Бразилії виїхали українці з тих же самих галицьких сіл, чомусь антропологічний тип українських канадців під впливом північноамериканської міміки змінився до невпізнанності, а в Бразилії, де міміка і жестикуляція є жвавішою, українці лишилися українцями і зовні, тобто найкрасивішою європейською нацією.
У чому ж секрет? Чому українці Бразилії зберегли свою ідентичність так добре? Чому цього не вдалося досягти ніде в світі?
Не слухайте північноамериканські казочки про те, що, мовляв, справа в нецивілізованості Бразилії і бразильських українців. Наша дослідницька група мала доступ до архівів, публікацій, газет, зробила кілька десятків годин інтерв’ю, і прийшла до протилежного висновку. Тут культуру плекали.
Українська Бразилія – це справа рук потужної інтелектуальної сили української церкви, яка стала тут могутнім оплотом збереження ідентичності. Знаю, що слово «церква» викличе асоціації з чимось середньовічним і консервативним. Тільки не в Бразилії. В Бразилії українська церква – це унікальне (вибачте за це заяложене слово) явище, це те, що я чи люди мого кола хотіли б бачити в сучасній православній чи греко-католицькій церкві в Україні.
Бразильська українська церква це є водночас тайна і гуманність. На жаль, «тайна» в сучасних церквах в Україні часто означає не ідею, а псевдоідею, спосіб ізоляції і власну потужну інфраструктуру закритого типу. В Бразилії «тайна» вживається в органічному первинно-християнському значенні. Видається, що це специфіка не лише українська, а загальнобразильська.
В Бразилії церква, це не є закрита «ложа», це гуманістична спільнота і водночас добре зорганізований, самодостатній організм, який існує не паралельно з суспільством (у нашому випадку українською громадою), а в ньому, патронуючи всі сфери – економічну, медичну, соціальну, освітню, і, звичайно, духовну. Це була довгі роки маленька українська держава в державі. І це не метафора. Це факт.
В Бразилії не було і не має одружених священників (переважна їх більшість належить до отців-василіян), тут існує добре розвинений інститут сестринства (найбільш популярний орден – сестри-служебниці), унікальний інститут катехиток (світська спільнота неодруженого жіноцтва, яка виконує величезну просвітню і соціальну роботу серед українців). Неодружений стан усіх цих людей давав і досі дає змогу повністю концентруватися на служінні своєму народові (вибачте за пафос, але це так і є). Так, ця могутня армія служить своєму народові. І слово «служити» щодо бразильської церкви вживається в первинному значенні. Священики тут не просто махають кадилом, вони СЛУЖАТЬ людям, і великим, і маленьким. Але при цьому, це не група заскорузлих дидактиків і схоластів, це люди підприємливі і сучасні, і, що головне для мене, Марини Гримич, люди зі здоровим і багатим почуттям гумору і життєлюбством.
Плоди їхньої праці видно й досі. Приїхавши на весілля в одну з українських колоній, із здивуванням з’ясовуєш, що всі – від малого до старого – поміж собою говорять по-українськи.
Перебуваючи в Бразилії, я почула прикре зауваження, мовляв, громади тут нема. В розумінні бюрократичної організації, справді, Ви її не знайдете. І скажу Вам на це: і слава Богу. Бо тут є народ. Тут є наші люди. А це головне.
Ось вона, моя сповідь про те, як і чому я зрадила своїй Канаді. А, вона, як мудра дружина, яка простила своєму блудному чоловікові, знову ж таки прийняла мене у свої безпечні, ситі обійми. Дякую їй за це.
***********************************************************
Лист 13
Або
У світі тварин
Едмонтон,
Жовтень 2008
Писати про справжню Канаду – це не писати про Оттаву, Монреаль і Торонто. Це писати про канадських тварин і про те, як вони співживуть з канадськими людьми.
Щоб уявити собі модель сучасного канадського суспільства, наведу один візуальний образ, яким мені з дітьми вдалося насолодитися в Галіфаксі.
Їде машина. За кермом бабулька рулить, тримаючи руки високо на кермі, як дитина. Вона, як і положено, пристібнута паском безпеки. На задньому сидінні сидить дідулька. Також, як і положено в Канаді, пристібнутий. А поряд з бабулькою, на передньому сидінні сидить пес, і що характерно – теж пристібнутий.
Це дійсно дуже характерна для Канади картинка. І дідулька з бабулькою, і машина, і песик, що живе за людськими правилами, і навіть „не трепихається” з цього приводу! Спробували б Ви, дорогі українці, пристібнути паском Вашого Сірка на передньому сидінні! Уявляю, що б сталося і з паском, і з переднім сидінням, і з Вашим песиком!
Дивно, чому вони такі законослухняні – всі звірята в Канаді? Невже тому, що подібні до законослухняних канадців? А може тому, що народившись і не встигнувши зрозуміти що і до чого, з ким і як, від кого і у кого (розумієте, на що я натякаю?), отже, навіть не зрозумівши, що головний інстинкт – це інстинкт продовження роду, як вони, бідненькі, опинилися на хірургічному столі ветеринара для ретельної стерилізації!
Це так гуманно! Це так по північно-американськи! Північні американці так люблять тварин! Вони не хочуть, щоб ті страждали!
Але насправді – що? Північні американці не хочуть самі страждати від тварин: доглядати численних цуценят, слухати березневе завивання кішечок, нюхати „мітки” котів! Тобто ці любителі природи не себе пристосовують до тварин, тобто до природи, а тварин (читай: природу) силком пристосовують до себе! Оце і є любов до тварин по північно-американськи!
У принципі, у нас також такий „гуманізм” існує. Щоправда, не в таких масштабах, як за океаном. Я вже знаю, що мене звинуватять у нецивілізованості. Ну що ж поробиш! Куди мені, недолугій провінціалці, зрозуміти вищі закони цивілізації! Я – за природу, а не за її імітацію.
Отже, до чого це я? Ага, собаки і коти в Північній Америці – це... Не можу навіть підібрати слова. Це не члени родини, ні. Бо членів родини ж не каструють. Отже, це іграшка, типу тамагочі, тільки краще. Причому іграшка – дуже дорога. Витрати канадців на медичне обслуговування своїх „петс” (так називають всіх домашніх тварин в Північній Америці) набагато більші, ніж на них самих.
І є на що. Тут є такі розкішні породи собак! Судячи з назв „ньюфаундленди” (є такий острів у Канаді) і „лабрадори” (також канадський півострів) походять з Канади. Так само безшерста кішечка „канадський сфінкс” (моя улюблена порода), напевно, також була виведена тут (щоправда, не знаю, що їй в холодній Канаді робити без шерсті?).
Отже, лабрадор – дійсно чи не найпопулярніша порода у Канаді, судячи з того, що я бачу під час вечірніх ритуальних вигулювань собак. В Україні серед знавців собачих порід побутує думка, що лабрадор – дурний пес.
Так, той що доходить з-за океану до України через собачі клуби – справді дурний. Річ у тім, що в Північній Америці мода на цих собак призвела до того, що відбулося „overbrееding”, тобто щось на кшталт перевиробництва породи, що спричинило до її виродження. В Канаді, судячи з того, що я бачу на вигулювальних ритуалах – також є багато таких дурних лабрадорів.
Однак, як мені пояснили, лабрадор лабрадору – рознь.
Якщо забрати те, що зробила з лабрадорів цивілізація, то виявиться, що ці пси – просто блискучі мисливці. Якось я бачила змагання „нормальних” лабрадорів з мисливського спорту, так ці собаки мали просто унікальну кмітливість і феноменальну реакцію.
Однак найкращі канадські собаки – це хаскі і маламути.
Коли я вперше потрапила в західну Канаду, я помітила на безмежних прерійських степах дуже популярну мережу бензозаправок „Хаски”. По-англійськи це пишеться: HUSKY. По своїй наївності, я подумала, що ця назва походить від української „гуски”. Типу, що колись українець на прізвище Гуска, заснував разом зі своїм братом бізнес. І тепер маємо „Гусок” по всій західній Канаді. І мене навіть не збивала з пантелику собача мордяка на вивісках. Тож я була трохи розчарована, коли мені розтлумачили, що назва бензозаправок походить від канадської породи собак.
А коли я побачила цю собаку, я просто замилувалася нею. Вона подібна до російської лайки, однак набагато елегантніша: сірий верх, білий низ, хвіст бубликом і білі очі. Спокійні полярні очі. Хаскі на тебе дивиться, неначе інопланетянин, неначе добре знаючи, хто ти є насправді.
Хаски – північні собаки, їх навіть використовують в собачих упряжках.
Однак ідеальні кандидати для собачих упряжок на холодній півночі – це маламути! Це моя любов з першого погляду. Стільки ностальгійно-романтичних відчуттів пов’язано з цією собакою! Згадується і Джек Лондон, і Клондайк, розташований в провінції Юкон, куди я мрію потрапити, і надзвичайно гострий собачий розум і любвєобільний характер. Це несамовиті трудяги. Я, будучи трудягою, люблю всіх трудяг у світі, включно з пролетаріатом. Власне, нероби, типу кімнатних собачок, мені теж подобаються, як об’єкт подивувань. Але зараз не про це.
Я якось чула історію про північних собак. Це було в Росії. Отже, напевно, мова йде про лайки. Один сліпий вирішив на собачій упряжці самостійно сягнути Північного Полюсу. Вони вирушили в дорогу (сліпий і собаки), однак в дорозі замела величезна завірюха, і вони заблукали. Собаки розгубилися (адже не було що їсти, господар перебуває в ауті), тож вони розпряглися і втекли, залишивши сліпого самого. Однак вожака упряжки замучила совість. Він зібрав усіх псів докупи і повернув назад до сліпого. Собаки впряглися в упряжку (полярні собаки уміють це робити), і знайшли дорогу до порятунку.
Кажуть, полярні породи псів уміють орієнтуватися по зірках. Так само, як і перелітні качки й гуси.
Зараз осінь, тож дикі качки й гуси, яких у Канаді хоч греблю гати, готуються до відльоту: збираються в ключі і щемливим курликанням (ні, здається курликають журавлі), може, кигиканням (також ні, здається, це чайки кигикають), ну вже точно не ґелґотінням (це про свійських птиць), словом, щемливим гортанним звуком, який просто розбиває серце, сповіщають про те, що настав кінець ще одному життєвому циклу. Коли вони пролітають над самісінькою головою, дивуєшся, як такі вгодовані туші можуть літати! А вони якраз добре вгодовані, вони активно набивають свої черевця їжею, набувають жир, щоб мати достатньо енергії долетіти до теплих країв, або, як уявляли собі українці, до вирію. Під вирієм українці мали на увазі щось на кшталт пітерпенівської Неверляндії, або просто раю.
Отже, зрозуміло, щоб долетіти до вирію-Неверляндії-Раю, треба добре попрацювати крилами. Дивлячись на ключ, пересічному спостерігачу видається: яка досконала природа! Табун гусей, вирушаючи в довгу дорогу, обирає найсильнішого – лідера, і всі його слухаються, бо він найрозумніший і найсильніший! Такі наші уявлення. А насправді – все зовсім не так! Природа ще розумніша, ще досконаліша, ніж ми собі це уявляємо! Місце лідера в табуні гусей – непостійне, гуси весь час міняються, займаючи це місце. Ключ формується гусьми за ідеальними законами аеродинаміки. Гусячий ключ – це ідеально узгоджена, синхронна робота крилами. Лідер „розриває” крилами повітря, неначе пробиваючи тунель у ньому. Наступна пара летить на такій відстані і під таким кутом до лідера, що потрапляє в цей „тунель” і своїм помахом крил ще більше розріджує повітря, таким чином полегшуючи для задніх гусей шлях. Все має бути підпорядковане правилам синхронності помаху крил! І гуси весь час міняються місцями, даючи один одному відпочити. А інші – приймають на себе удар повітря. Оце ідеальна самоорганізація! Базована на принципі доцільності і рівноправності! Куди там людям з їхньою „демократією”!
Інстинкт – річ набагато мудріша, ніж людський розум.
Розповім Вам іще одну цікаву історію з цього приводу, тобто з приводу інстинкту, – історію про дуже канадських тварин – бобрів. Відомо, що вони будуть собі „хатки” з дерев на воді (це я для тупих). І ось жорстокі північноамериканські вчені вирішили зробити експеримент. Вони закрили бобрів в глухих великих контейнерах, по яких розкидали хаотично дерева. У контейнері були „голосники” (тобто аудіо-колонки). Якщо в контейнері було тихо, бобри собі спокійно жили і нічого не робили: тільки їли й спали. Однак як тільки жорстокі американські дослідники включали аудіо-запис шуму або хлюпотіння води, як бобри починали хвилюватися, вони кидалися до дерев і заходилися будувати хатки, причому робили це у місцях, найбільш наближених до аудіо-колонок!
А бачили б Ви, як ювелірно працює бобер! „Оброблене” його великими зубами дерево нагадує гігантський олівець елегантно заточений, причому пропорції дотримані просто ідеально!
Так, канадські тварини – це те, що робить життя в Канаді неповторним. Подорожуючи Канадою, весь час бачиш дорожні знаки-попередження, які можна розшифрувати, як: „протягом двох кілометрів можливі зустрічі з оленями або лосями”. Лось – або як тут їх називають „мус” – це просто гігантська тварина. Зустріч машини з лосем закінчується трагічно і для машини і для водія. Це просто капєц. Після зустрічі з лосем Ваша машина перетвориться на купу металобрухту. А уявіть собі, що в Канаді є провінція (Ньюфаундленд), де лосів більше, ніж людей.
Оленів у Канаді – також хоч греблю гати. Ми звикли перекладати слово „олень” як “deer”. Але насправді “deer” – це наша косуля. Дітки канадських “deer” називаються „бембі” – це офіційно прийнята назва для позначення молодих косуль, що мають білі плями на рудій шерсті. Ці плями згодом зникають. Олень з великими шовковистими рогами тут називається „елк”. Ці роги неначе вкриті магічним сріблястим оксамитовим мохом.
А ще є північний „олень” (канадці мені заперечать знову: це не олень, а „карибу”). Він чорний, кремезний з короткими ногами і величезними рогами. Зустрічається в північних районах. Принаймні, в Альберті вони є.
Хочу розповісти, до чого мене довели зустрічі з оленями в Канаді.
Сниться мені сон: неначе за моїм чоловіком женеться чорний північний карибу. Чоловік забігає в хату і закриває двері, тоді карибу пробиває головою вікно в дім, але застряє рогами в хаті.
Ви думаєте сон не збувся? Збувся. Ще й як. У цей самий день мій чоловік перебував за тисячі кілометрів від мене, в іншому кінці Канади. А саме в Монреалі. Разом з водієм вони чемно запаркували красеня-мерседеса на дипломатичній стоянці, а самі пішли „на перекус”. Повертаються через півгодини – біля машини поліція. Вікно в машині розбите, і звідтіля поцуплений GSP (супутникова система, що вказує дорогу) і відеокамера. Чим не „сон в руку”?
На довгих канадських дорогах нам не раз траплялися й ведмеді, щоправда, чорні. Вони не такі агресивні, як грізлі. Недавно біля Едмонтону ведмідь-грізлі загриз лісничого.
А гуляючи університетським містечком в Едмонтоні, я кілька разів „обманювалася”: мені здавалося, що бачу карликових кенгуру. А насправді – це полярні зайці, які стрибають подібно до кенгуру і також мають задні лапи набагато розвиненіші від передніх. Не те, що зайчик, який живе в нашому Оттавському садочку. Таких зайців у Канаді називають „джек-реббіт”. А по-нашому – це просто дикий кролик. Він не гасає кенгурячими стрибками, а просто повільно пересувається з української резиденції до мексиканської, таким чином кілька разів на день порушуючи українсько-мексиканський кордон. „Людською їжею” (наприклад, морквою, якою ми намагаємося його погодувати) він не харчується. Надає перевагу квітам і деревам.
Як я вже казала колись, у моєму садку також живе сімейство білок. Білки в Оттаві переважно чорні. Руді є, але дрібні, їх більше на заході.
Одного разу ми лишили для них на землі величезний шмат здобного хліба. На ранок ми цей шматок побачили на дереві, добре припасований поміж гілками. Річ у тім, що у білок є конкуренти – єноти, або, як тут їх називають, – ракуни. Це нічні тварини, які люблять перевертати гарбіджні (смітникові) контейнери в пошуках чого-небудь їстівного.
Однак найбільше стихійне лихо в Канаді – це... Не здогадуєтеся? Це скунси. Не дай Бог скунс залізе у Вашу машину, або під Вашу машину, або на Вашу машину, можете її, тобто машину, викидати. Бо цей запах вічний. Вивести його неможливо. Уявіть собі, що Ви їдете по трасі і бачите на дорозі збите звірятко – скунса, Ви його ретельно об’їжджаєте „десятою дорогою”, однак приготуйтеся, що півгодини У Вашій машині стоятиме запах скунса, навіть якщо Ваші вікна були закриті. Якщо чесно, то я, будучи дуже чутливою до запахів, чомусь не відчуваю категоричної відрази до запаху скунса. Це нагадує запах паленої шини. По-моєму, деякі люди пахнуть гірше.
Взагалі, живучи в Канаді, розумієш, як мало знаєш про природу. Наприклад, чи не траплялося Вам бачити їжачків на дереві, що їдять яблука?
Ні?
Тож ласкаво просимо до Канади!
П.С. Я вже закінчила була писати цього листа на батьківщину, як мені і-мейлом прийшов електронний лист від мого канадського студента. У листі було написано таке: „Професор Гримич, я сьогодні не зміг відвідати Вашу лекцію, бо моя собака вночі з’їла величезну торбу цукерок, приготованих для Хеллоувіну, прямо в обгортках, так що вона обригалася, і мені довелося її везти до ветеринара. Чи не змогли б Ви мені надіслати питання на іспит електронною поштою?”.
Господи, як я люблю свою роботу! Такі листи від моїх студентів дають мені особливу наснагу. По-перше, я зрозуміла, що мої проблеми, в порівнянні з проблемами собаки мого студента, – виїденого яйця не вартують. А по-друге, вони нагадали мені, що на порозі – велике (і повинна Вам сказати – абсолютно абсурдне) свято Хеллоувіна, яке в Канаді, виявляється, шанують не лише люди, а й собаки.
************************************************************
Листи 1-12:
http://duliby1.blogspot.com/
|
